Наш земляк Микола Резніченко — особа багатогранна: художник і педагог, кандидат педагогічних наук, автор посібників з викладання художніх дисциплін в початковій школі та вишах.



Чи то доля вибрала його чи він вибрав свою долю, та  життя Резніченка Миколи Івановича навіки пов’язане з мистецтвом. Він –  талановита  людина, він – педагог, він – наш земляк, чиє дитинство пройшло у селах Приморське та Лиман, де вперше йому відкрилася краса рідних просторів. Сюди, на свою малу батьківщину, до своїх родичів, художник Резніченко М.І., приїжджає не часто, і кожний приїзд – маленька подорож у далеке дитинство.

Батьківська хата стояла майже на краю Приморського. А далі – безкрає поле, зрідка помережене лісосмугами. Дивлячись на цю неозорість, маленького хлопчика займало одвічне питання всіх українських поетів та мислителів: «Як побачити оті залізні стовпи, що підпирають небосхил?».

Та найбільше дитяче серце  полонила  краса вечірнього сонця, яке повагом котилося додолу, іноді зупиняючись, щоб перепочити, і наливаючись червоною фарбою, далі продовжувало свій шлях. А перед самісіньким горизонтом тяжко зітхало, ніби востаннє прощаючись із білим днем, і щедро, по всьому обрію,  розплюскуючи яскраві барви, тихенько падало у розгорнуті нічні долоні.  Маленький хлопчик щовечора спостерігав  це небесне прощання, а рука тягнулася до олівців. Так хотілося  вберегти цю мить краси! Навічно  відобразити промінь, квіти, легкість хмаринок, прозорість неба. Дитина ще навіть не розуміла, що в її душі оживає Божий дар – бути художником. А зимовими вечорами, коли холодом вкривалася земля, малий Миколка зачудовано дивився на квіти, вишиті мамою. До них часто заходили жінки – сусідки, і під  неквапливою розмовою,  на білому полотні рушників оживали квіти. Спочатку одна пелюстка, потім ще одна і вже розмаєм палахкотіли узори.

Миколці подобалося спостерігати, як ненька підбирає  муліне, як вимальовується кольорова гама, як тягнеться нитка за голкою, залишаючи за собою слід, ніби олівець на папері.

Дитинство закінчилося зі смертю матері. Поруч були рідні, та замінити сім’ю вони не зуміли. Педагогічним колективом Приморської школи було прийнято рішення про подальше навчання хлопчика у Тузлівській школі – інтернат. Нове життя трохи лякало Миколу, адже тут,  в селі Лиман залишалася сестра та друзі, у Приморському – однокласники і любима вчителька Параска Федотівна.

До села Тузли добиралися пішки. Серпень розпечував дорожню  пилюку. Мовчав сирота, мовчала і старша сестра, що йшла поруч. У вузлику одежина, яблука, трохи бубликів. Під вечір прийшли до школи. Мить прощання, і хлопчина щосили ущепився руками у спідницю сестри, усвідомлюючи, що прощається з рідною людиною. Непрохані сльози горохами горя котилися по обличчю. І раптом Миколка почув приємний голос, і побачив перед собою чоловіка. Той присів біля нього і почав розповідати про інтернат, класи, дітей.

Хлопчик його слухав, і незчувся як висохли сльози. Цим незнайомцем виявився директор  Тузлівського учбового закладу Сминтина Андрій Дмитрович.

Згодом  Микола Іванович згадував його як надзвичайно добру та чуйну людину:  він цілодобово пропадав у школі, викладав, витирав носи та вмивав вихованців, розповідав їм на ніч казки, водив у походи, втішав згорьованих. За словами Резніченка, педагог Сминтина А.Д. – це наш бессарабський Сухомлинський, який  все своє серце віддав чужим дітям, замінюючи їм тата та маму.

Тузлівський інтернат на цілих два роки став для Миколи рідною домівкою – чуйні вчителі,  згуртований колектив, друзі,  любов до малювання. Хлопчина не розлучався із олівцями та папером, випускав газету, оформлював шкільні заходи.

По закінченню 8-го класу, отримавши на руки 15 карбованців, нові штани та сорочку, Микола Іванович приїхав до Одеси із твердим наміром вступити до художнього училища імені Грекова. Не судилося. Та доля вже вибрала його –  талановитий юнак був направлений в одеську школу – інтернат №1, де його наставником  став вчитель образотворчого мистецтва Микола Григорович Нашилов, який вже на професійному рівні дав перші уроки великого мистецтва малюнка.

Саме за порадою свого педагога Микола Іванович вступив на художньо-графічний факультет Одеського державного педагогічного інституту імені Ушинського.

Доля, доля… Вона й надалі вела його художньою стежиною. Саме в інституті розпочалося становлення Миколи Івановича як художника та вчителя. Бачачи залюбленість своїх наставників у  роботу, він сам став мислити та творити композиційно, структурно, виділяти головне.

Його педагогами були Валерій Гегамян, Семен Гармізе, Віктор  Єфіменко. Завдяки їх старанням, молодий художник не «загубився» серед інших випускників, знайшов свій творчий та педагогічний почерк і  з 1978 року став викладачем у своїй  «Альма – матер», педагогічному інституті ім. Ушинського. Вже він тепер навчав студентів, розробляв нові методики викладання, працював над дисертацією, був деканом художньо-графічного факультету та очолював кафедру прикладного мистецтва.  І малював – розчерк пера чи пензля відображали образи храмів, картини природи, одеські вулички.

Та справжнє покликання Миколи Івановича – це педагогічний  талант: студентів потрібно не тільки навчити художньому ремеслу, а й  прищепити любов до  викладання образотворчого предмету у школах,  прищепити любов до дітей – вчитель має віддати учням свій дар, свій розум, своє серце. Серед студентів Миколи Івановича була і  Чабаненко Оксана Миколаївна, вчитель нашої Приморської школи.

Та навіть всі батьки учнів молодших класів знайомі із художником та педагогом Резніченко М. І. Адже їх діти навчаються образотворчому мистецтву по підручниках, які написав Микола Іванович. Заради інтересу візьміть навчальні посібники із образотворчого мистецтва для 2 та 4 класів, і серед авторів є прізвище нашого земляка.

Зараз Микола Іванович, будучи на пенсії, готує виставку картин «Квіти Буджаку». Всі почуття, вся любов художника до рідного краю переллються на полотна, показуючи дивовижну Бессарабську землю, яка полонить серце безмежними просторами, де вітер грає пасмами сивих хмар і зачаровує травами і квітами, що наскрізь пропалені солоним  сонцем та промиті  ранішніми  туманами.

Світлана Гриценко

с. Приморське