Це лише на перший погляд людське серце невелике та вільно поміщається на долоні. Насправді ж воно величезне: вміщує в собі так багато, що навіть не можемо уявити. Це відбувається, коли починаємо сприймати біль та насущні проблеми інших людей як свої власні, а іноді навіть як більш важливіші, ніж свої. В наші дні особливо радієш саме таким людям, які творять славу своєї країни, мотивуючи інших до активної самореалізації. Дійсно, найстрашніший рік в історії незалежної України та російсько-українська війна у душах багатьох українців пробудили почуття патріотизму, співпереживання, прагнення допомогти ближнім. Ось і героїню цієї статті Олену Юріївну Ісайко ніхто не спонукав присвячувати весь вільний час в’язанню маскувальних сіток та теплих речей для бійців на передовій. Вона це робить так, тому що совість не дозволяє їй залишатися осторонь того кошмару, що відбувається зараз. Хочеться, щоб про цю жінку дізналася якомога більша кількість земляків.

При зустрічі Олена навідріз відмовлялася фотографуватися, не бажала афішувати свої заслуги, зовсім не вважаючи їх такими і воліючи залишатися «в тіні». Вона не звикла до пафосу та демонстративних проявів почуттів. Напевно, це правильно. Проте робить вона, безумовно, надзвичайно корисну справу для українських воїнів. Її «творіння», напевно, зігрівають не одну сотню українських воїнів, бережуть їх від застуди, і… допомагають у бою. Для бійців на фронті будь-яка увага дорога. Зроблені вручну носки – нагадування, що про них думають, їх пам’ятають. «Це – як звістка з дому, і водночас зброя для боротьби з ворогом. Коли в’язала їх, вкладала в них душу, крапельку домашнього тепла та впевненість у тому, що все буде добре. Сподіваюся, це буде оберіг для наших захисників, — каже волонтерка. – Якщо, як мінімум, одну ніч людина пробуде у теплі, значить, працювала недаремно, – посміхається Олена.– Роблю це ще й для себе. Мені так спокійніше на душі».

Як мати двох синів та бабуся трьох онуків (ще й прабабуся), Олена Юріївна переживає про всіх хлопців, які захищають незалежну Україну. «Мені здається, – вважає вона – жоден справжній українець не міг залишитися осторонь того, що відбувається. Кожен допомагає тим, на що здатний. Адже я роблю те, що вважаю за потрібне і що можу».

Зараз вона щаслива тим, що понад півтисячі пар пов’язаних нею шкарпеток гріють наших захисників. «Шкарпетки виходять об’ємні. Не знаю, чи влазять у берці, проте повернень і нарікань ніколи не було. На в’язання однієї пари шкарпеток витрачаю один день або одну ніч, приблизно 7-8 годин. Багато роботи беру додому, буває ношу із собою по кілька пакетів із різними речами та нитками.

В неї вдома вже, здається, розпущені на нитки всі старі светри близьких та рідних. Звісно, коли ці запаси вичерпувались, Олені Юріївні доводилось закуповувати в’язані речі за власний кошт на секонд-хенді. «Рідні з повним розумінням ставляться до того, що я гроші не приношу з волонтерського центру, а несу в нього, – усміхається Олена Юріївна.

Вона дуже задоволена, що невістка Ольга допомагає їй – може їсти зварити, до магазину сходити – і в усьому підтримує. До речі, Ольга вже п’ятий місяць поспіль працює на Татарбунарській волонтерській кухні, готує їжу як для наших військовослужбовців, так і для переселенців. Онуки Андрій та Крістіна також підтримують бабусю, разом із нею день у день розпускають старі в’язані речі, ріжуть смужки тканин, навіть в волонтерському центрі допомагали, коли сантиметр за сантиметром вплітали тканеві стрічки в рибацькі сітки, які розвішані на стінах осередку волонтерського центру «Татарбунарці».

Андрій Ісайко – онук Олени

У приміщення шахово-шашечного клубу Татарбунарського будинку спорту, де з 2018 року працює волонтерський центр, щодня приходять татарбунарські жінки, іноді цілими колективами. Вони майструють маскувальні сітки для бронетехніки та наметів на передовій, щоб захистити, зберегти наших воїнів. Дехто приходить один раз, дехто  працює тижнями… Олена Юріївна приходить щодня, без вихідних, вже з восьмої години ранку вона на своєму місці, біля віконечка, з в’язальними спицями в руках.

На таких людях як Олена тримається наша земля. Прийшла і без зайвих слів працює. Як кажуть у народі, «тихим сапом», а велику справу робить. Береться за те, в чому найкраще може допомогти. Вона знайшла свою нішу і робить дуже корисну справу. «Коли в країні йде війна, кожен має зробити щось для перемоги. І я не зупинюся. Поки наші військові та добровольці – на фронті, посилатиму їм шкарпетки», – запевняє волонтерка.

Олена щиро вдячна усім землякам, які відгукуються, допомагають, сортують, пакують, плетуть маскувальні сітки, зносять необхідну сировину для майбутніх теплих речей для наших захисників та тканину для майбутніх камуфляжних сіток.

Я ще раз переконалася, що український народ – добрий, розумний, невтомний, щирий і дуже завзятий. Якщо вже за щось узявся, то обов’язково доведе це до кінця. І це чи не перша причина, незважаючи на всі невеселі, скорботні новини, порадіти у важкі для нашої держави дні. А ще привід стати поруч, підставити плече, щоб разом творити ще більше добра для тих, хто зараз так його потребує.

Мрія Олени, як і всіх татарбунарців, буденна, приземлена, проте загальна для мільйонів українців – довгоочікуваний мир: щоб нарешті замовкли гармати на нашій землі, не лилися сльози за загиблими, щоб ми всі могли дихати на повні груди, жити в незалежній, квітучій країні в мирі, любові та злагоді, з вірою і здатністю добром змінити світ на краще. «Хотілося б побачити нашу Україну сильною, незалежною, процвітаючою державою, громадяни якої пишаються, що вони українці», – краще не скажеш, бо наше майбутнє та майбутнє нашої Батьківщини залежить від думок і, звичайно ж, дій та докладених зусиль кожного з нас. Будьмо! Все буде Україна!

Марина УЛЬЯНКІНА

Публікацію підготовлено в рамках проєкту “Ми з України!”, ініційованого Національною спілкою журналістів України