Олена загубила рахунок днів, коли вони з донькою перемістились з зруйнованого будинку в підвал. Таких, як вона, там було чоловік тридцять. Продукти закінчились, а водою трохи запаслись, бо вона стікала з проржавілої труби. Декілька разів крупи та макарони їм приносив Андрій. Хто він та звідки брав продукти, Олена не знала. А він не розповідав. Андрій потрапив під черговий артобстріл, мабуть, загинув, бо продуктів більше не було. Залишками кормила дітей, які якось тихо й перелякано сиділи. Чоловіка Олі вбило, коли бомбили Маріуполь в перші дні війни. Тепер вона залишилась з донькою сама. Що далі робити, не знали. Закрила очі і неначе задрімала.
– Збирайся, поїхали, є шанс вибратись, – чоловічий голос її розбудив.
Це був Вадим, товариш її чоловіка, з яким він разом працював. Вадим тихо взяв її за руку та вивів разом з донькою з підвалу. Виїхали зранку, ще темніло, до блокпосту доїхали без пригод. На машині з усіх боків були надписи «Діти». В ній було троє дорослих та семеро дітей. Орки пропустили їх за 700 доларів, але тільки проїхали блокпост, через метрів двісті навздогін – автоматна черга. Влучили в багажник, забитий речами і, Бог милував, до кабіни не дістало. Розвиднилось. По дорозі, навкруги – розстріляні та розбиті снарядами автівки, загиблі дорослі і діти. Через сімнадцять годин… вони були в Запоріжжі.
З розповідей очевидців та учасників подій
Записав Василь Павлович ГАЛКА
Фото з мережі Інтернет
FACEBOOK
TWITTER
