СОНЯЧНИМ серпневим ранком, у День Незалежності України, в Татарбунарах відбулося урочисте відкриття пам ятної меморіальної дошки та перейменування вулиці Тимошенка на вулицю Олександра Коваленка, нашого земляка, Героя, який загинув захищаючи нас із вами, нашу Державу, її суверенітет та цілісність від рашистської навали.
Перейменування здійснилося за ініціативою Татарбунарської міської ради та клопотань Ради ветеранів та пенсіонерів Татарбунарського РВ Одеської області і Головного Управління ДСНС України в Одеській області. Вшанувати земляка-героя прийшли родичі загиблого, сусіди, учні та педагоги школи, де навчався Олександр, Татарбунарський міський голова Андрій Глущенко, представники поліції та громадських організацій міста, приїхали поважні гості – заступник начальника-начальник кримінальної поліції ГУНП в Дніпропетровській області, полковник поліції Горбач Ростислав, начальник відділу управління карного розшуку Дніпропетровської області, полковник поліції Камінський Станіслав, заступник начальника управління карного розшуку ГУНП в Одеській області, полковник поліції Чолпан Сергій.
Урочистий мітинг відкрила старший лейтенант Татарбунарського відділення поліції Віола Шульга, яка зрежисувала та продумала все до дрібниць. Разом зі своїми колегами вони з душею та величезною відповідальністю підготували та провели цей захід. Глядачі з хвилюванням слухали спогади всіх, хто знав Олександра, патріотичні пісні та вірші у виконанні школярів Татарбунарського ліцею.
Хвилиною мовчання вшанували світлу пам’ять усіх захисників Вітчизни, які віддали свої життя за цілісність і незалежність України, пам’ять тих, хто загинув у цій страшній, нав’язаній нам імперською росією. Розриваючи душі, полилася у небесну височінь тужлива народна пісня «Гей, пливе кача…»
Почесне право відкрити меморіальну дошку на честь Олександра Коваленка надали представникам ГУНП в Дніпропетровській та Одеській областях, полковникам поліції Горбачу Ростиславу, Камінському Станіславу, Чолпану Сергію. Відкрити табличку з новою назвою вулиці запросили Татарбунарського міського голову Андрія Глущенка та члена ради ветеранів МВС, підполковника міліції у відставці Леоніда Семененка, які щиро подякували мешканцям за те, що вони підтримали ініціативу громадськості щодо перейменування їхньої вулиці на честь Олександра Коваленка.
Тепло згадували про Олександра, яким він був, як навчався, як товаришував і взагалі як про дитину та людину, його класна керівниця Тукусер Руслана, директор Татарбунарського НВК Михайло Попов, однокласники Вадим Скліфос, Станіслав Завадський, Олена Янчева, мешканка вулиці Валентина Борденюк.
Олександр народився на Одещині, але з 2008 року жив та працював у Дніпрі. З 2014 року перебував на різних посадах у карному розшуку, мав багато друзів та товаришів по службі. Яким був Олександр, перебуваючи на службі в органах Національної поліції, поділився заступник начальника-начальник кримінальної поліції ГУНП в Дніпропетровській області, полковник поліції Горбач Ростислав.
«Олександр для нас був справжнім колегою, надійним другом, товаришем. Завжди протягував руку допомоги, підставляв плече, мужньо і правильно боровся зі злочинністю. Олександр вміло, сумлінно та чесно виконував свої службові обов’язки пов’язані з боротьбою зі злочинністю. Пам’ятаємо як створювався зведений загін, який мав обслуговувати територію звільнену на сході нашої держави. Олександр один з перших виявив бажання поїхати туди, поїхати захищати нашу батьківщину від ворога. Але нажаль, більше року вже минуло, як ми втратили свого колегу. Герої не вмирають і завжди залишаться в наших серцях!» – зазначив Ростислав Горбач.
Смерть сина – це вічний біль, невиліковна рана у серцях батьків та рідних. Але в глибині душі вони пишаються сміливим і мужнім сином та братом – патріотом своєї країни. Всі виступаючі щиро і від усього серця дякували батькам Героя Борису Дементійовичу та Світлані Василівні Коваленкам, висловлювали їм свою шану та повагу за виховання справжнього Сина – захисника своєї Батьківшини, який прожив коротке, але яскраве життя, Сина, який віддав своє життя за Народ України та його майбутнє, Сина, який любив та поважав батьків, був взірцем порядності та відповідності.
“ОЛЕКСАНДР був молодшою дитиною у багатодітній сім’ї – прикладом жіночності для нього була сестра Оксана, а прикладом мужності – брат Ігор, який присвятив своє життя обороні нашої держави та зараз захищає нашу країну від російських загарбників.
Олександр з дитинства був прикладом справжнього чоловіка: захищав слабких, з повагою ставився до жінок, був розумним та вихованим. Недарма його однокласниця, сусідка по шкільній парті Олена Володимирова згадувала: «За однією партою з тобою мріяли сидіти всі дівчата. Ти був вихованим, надійним та чесним другом та справжнім джентльменом. Я зовсім не носила книги – він вважав, що це його обов’язок як чоловік. Він був із простої сім’ї, проте завжди ділився тим, що мав і ніколи нічого не просив в обмін. Для мене він був прикладом того, яким має бути справжній чоловік і яким має бути чоловіче ставлення до жінок. Я хочу, щоби про нього пам’ятали. Він на це заслуговує як ніхто інший».
Після відмінного навчання у молодшій школі маленький Сашко пішов навчатись у «Татарбунарський навчально-виховний комплекс школа-гімназія», який закінчив зі срібною медаллю. Під час навчання у Сашка прокинувся справжній спортивний талант – дуже добре бігав. На міжшкільних змаганнях «Зірниця» він завжди брав участь у забігах і завжди здобув перемогу. Всі знайомі, друзі та однокласники відгукуються про нього лише добрими та теплими словами.
Одним із прикладів, який дозволяє зрозуміти, наскільки Олександр був порядною та чесною людиною, є теплі спогади його однокласниці Ірини Бондар. «У восьмому класі сиділи із Сашком за однією партою – першою. Місце таке провокаційне, бо вчителю начебто не видно, коли ти списуєш. Писали контрольну з гуманітарних дисциплін. Ми обидва були не готові. Кажу: «Заглянь, будь ласка, до підручника, я знаю, яка сторінка потрібна. А він мені: давай я стережу, щоб учитель не бачив, а ти сама підручником скористаєшся». Так і вчинили. Я швидко списала і говорю йому: «А тепер, списуй у мене, тільки синонімами замінюй». А він відповідає: «Я списувати не збираюся. Так не чесно. Я ж нічого не вчив, отже, заслужив погану оцінку». Я розгубилася. За ту контрольну я отримала гарну позначку, а Сашко – двійку. Вже за тиждень він пішов і передав цю контрольну чесно. Його чесність, стриманість, товариськість і підтримка для мене досі є прикладом для наслідування. Якщо наші воїни всі такі — на нас дуже скоро чекає Перемога та вільна Україна загоїться новим вільним життям!», — згадує Ірина.
Однокласники згадують, що за свою чесність та розум він був найулюбленішим із учнів усіх вчителів гімназії. Коли настав час підсумків і наближався випускний, вчителі з хімії та фізики (ці предмети Олександру давалися гіршими за інших) пропонували підтягнути його до золотої медалі, проте дуже чесний Сашко відмовився зі словами: «Це буде нечесно. Я не знаю ці предмети відмінно».
Після школи Олександр вступив до Ізмаїльського державного гуманітарного університету, де навчався три роки на стаціонарі, а потім пішов на термінову службу. Але перевівся на заочне відділення та продовжив навчання.
В університеті, як і в школі, Сашко одразу став улюбленцем усього курсу. «Є така рідкісна категорія людей, які люблять життя, а їх життя любить», — розповідає про студентське життя свого однокурсника Володимир Годимчук:
«Ми обидва вступили до універу за участь в обласній олімпіаді, але не були знайомі. Вперше ми зустрілися у приймальній комісії під час оформлення документів. Це була перша людина на курсі, з якою я познайомився і, вважаю, це доля, ми пронесли цю дружбу 17 років і стали близькими друзями. Він був унікальною людиною: за що б він не брався – у нього все виходило на чудово, завжди веселий і чуйний до всіх оточуючих, щедрий і добрий.
Його університетський товариш, з яким Олександр проживав в одній кімнаті в гуртожитку, заступник голови Саратської міської ради Іван Дудуш, із теплом та скорботою згадує товариша. «Знав особисто Олександра: вихований, порядний, мужній, сміливий, розумний, справжній… Цей перелік можна довго продовжувати… На жаль, від нас йдуть кращі».
Викладання історії не стало його покликанням: приклад старшого брата завжди був для нього мрією – ще у школі Сашко хотів навчатися військових професій та вступити до лав ЗСУ. Тому він пішов за покликом серця і поїхав будувати кар’єру у Дніпрі, де тоді служив його брат.
Трудову діяльність Олександр розпочав у ТОВ «Охорона–Комплекс-Придунав’є» міста Ізмаїл у якості охоронця, а свій шлях у правоохоронних органах у 2011 році – з посади у підрозділі особливого призначення. Після десяти років був призначений на посаду оперуповноваженого відділу організації розкриття злочинів проти власності управління карного розшуку Головного управління Національної поліції в Дніпропетровській області у званні капітана поліції. Він був відповідальним та сміливим. Завдяки своїм особистим та професійним якостям користувався заслуженою повагою.
Сашко був переконаний, що вчитись треба завжди. У 2016 році закінчив приватний вищий навчальний заклад «Міжнародний науково-технічний університет імені академіка Юрія Бугая» за спеціальністю педагогіка і методика середньої освіти, історія/правознавство.
З початком широкомасштабного вторгнення Олександр за власним бажанням вступив до лав захисників Донбасу та у складі додаткових сил розпочав службу в одному з прифронтових міст. Він загинув 27 липня у місті Бахмут Донецької області під час авіанальоту. 9 вересня 2022 року йому мало виповнитися 35.
Із загибеллю Олександра осиротіли двоє неповнолітніх дітей. День його смерті мав бути святковим для старшої дочки капітана Коваленка – їй виповнилося 13 років.
Поховання героя пройшло у Дніпрі, у місті, яке здійснило його мрію стати військовим.
Важко говорити про людину, яка віддала життя за свою Батьківщину у розквіті сил. Він стояв на варті свободи та незалежності рідної України. Заради нас із вами. В ім’я нашого життя він віддав своє. Він так любив життя, своїх батьків та всю сім’ю. Мріяв, що колись повернеться до рідного міста…
І сьогодні Олександр повернувся до батьківської хати, на рідну вулицю, але… Щодня він проводжатиме і зустрічатиме своїх земляків поглядом, вигравіруваним на меморіальній дошці, щоб нагадувати кожному з нас, що він віддав своє життя за те, щоб ми жили у мирній та квітучій Україні.
Після закінчення урочистої церемонії присутні поклали квіти до меморіальної дошки, яка стала символом безсмертної пам’яті про Олександра Борисовича Коваленка.
Марина УЛЬЯНКІНА
Фото Леоніда СЕМЕНЕНКА
FACEBOOK
TWITTER
