Напередодні Дня Незалежності України з радістю повідомляємо, що наша землячка, жителька міста Татарбунари, Лідія Руденко завершила майже трирічну роботу над своєю книгою спогадів «Крок за кроком у майбутнє», яка нині вже готується до друку.
В анотації до видання сказано, що книга розрахована на широке коло читачів, які цікавляться соціально-політичними аспектами розвитку окремих регіонів Одещини, бажають дізнатися, як і чому на світанку нашої незалежності в 1991 році в невеликому місті Татарбунари на півдні Бессарабії була створена і активно діяла громадська організація «Джерело» Всеукраїнського товариства «Просвіта» імені Тараса Шевченка, зрозуміти її роль на шляху до розбудови незалежності України.
Завершення роботи над книгою збіглося в часі ще з однією пам’ятною подією, яка має велике значення для нашого регіону. В нинішньому році святкуємо вже десятирічний ювілей з моменту, як спільними зусиллями Татарбунарської міської ради і громадськості міста і району в нашому місті встановлений пам’ятник українському поетові Тарасу Шевченку. Отже, сьогодні з дозволу авторки публікуємо уривок із її книги про те, як задумувалося і починалося будівництво пам’ятника Кобзарю, яке перетворилося у широкомасштабну акцію єдності всієї громади.
Відомості про авторку книги
Лідія Руденко народилася в селі Татарбунари Білгород-Дністровського (тоді Татарбунарського) району. За освітою філологиня, вчителька іноземних мов: французької та англійської мов. Одна з перших організаторок мовно-культурної громадської організації «Джерело» Всеукраїнського товариства «Просвіта» в м. Татарбунари, яку представляла на Всесвітньому форумі українців у Києві у 1992 р.
Була в складі президії Асоціації жіночих організацій Одеської області, брала участь у роботі Ради Європи в м. Києві 12–16.06.2001 р., численних міжнародних конференціях і семінарах з питань гендерної політики, права жінок тощо. За багаторічний вагомий внесок у розвиток гендерної політики, розвиток жіночого руху та підтримку жіночого лідерства нагороджена грамотою Асоціації жіночих організацій Одеської області.
Обиралася депутаткою Татарбунарської міської ради в 1994–1998 роках. У 2006 році стала однією з переможниць обласного конкурсу «Жінка року» в номінації «Громадсько-політична і благодійна діяльність». Нагороджена Почесною грамотою Центрального правління Всеукраїнського товариства «Просвіта».
Світлана Окорокова
Будівництво пам’ятника Тарасу Шевченку
в Татарбунарах перетворилося на акцію єдності усієї громади
Ідея встановити пам’ятник Тарасу Шевченку в Татарбунарах ще задовго до проголошення незалежності держави належала мешканцю міста Івану Лічману, який працював у колгоспі імені Татарбунарського повстання землевпорядником. Про це якось він висловився міському голові Михайлу Гусаренку: «Як це так, що пам’ятник російському поету Пушкіну у місті є, а великому українському поетові Шевченку немає? Тим паче, що вже існує вулиця його імені і провулок, тож їх можна розглядати як одне з можливих місць розташування пам’ятника». М. Гусаренко погодився, що пропозиція слушна, але далі діло не пішло. Час плинув. Нічого не змінювалося…
Якийсь рух почався в кінці 1991 року, коли Іван Лічман завів розмову про пам’ятник Шевченку вже зі мною. Сутність викладеного ним полягала в тому, що мовне товариство, яке ми вже тоді заснували разом зі своїми однодумцями, носить ім’я Тараса Шевченка, отже, запропонував він, давайте разом напишемо заяву в міську раду з приводу встановлення в місті пам’ятника поету. Я, звісно, погодилася. Але на той період наш осередок мовного товариства офіційно ще не був зареєстрований, тому ми вирішили діяти через ветеранську організацію воїнів-інтернаціоналістів, яку очолював Ілля Паюл, і де Іван Лічман був заступником голови. Ілля Паюл дав свою згоду, і ми всі троє підписали заяву в міську раду. Іван вибрав місце для пам’ятника Кобзареві на пагорбі на розі вулиці Куйбишева (нині Бузкова) і провулка Шевченка. Разом з ним, міським головою та художником Володимиром Горбатюком ми прийшли оглянути це місце. Воно було досить непоганим. У разі розміщення пам‘ятника тут, обидва поети – і Шевченко, і Пушкін – стояли б на деякій відстані один навпроти одного. Та обставина, що пам’ятник Шевченку мав стояти на підвищенні, особливо тішила Івана. Він жартував: «Тарас буде зверху дивитися на Олександра». Та з огляду на те, що до пам’ятника генію української поезії приходили б діти, молодь, щоб вшанувати його пам’ять, це місце не було бездоганним. На цьому наголосив Володимир Горбатюк. З його точки зору, такий пам’ятник мав би розміщуватися в центрі міста, і він пообіцяв знайти для цього потрібну локацію. Здебільшого ми всі схилялися до того, що в сквері навпроти районного Будинку культури буде найкраще.
Через деякий час після цього Івана Лічмана та мене запросили на засідання виконкому міської ради, на якому розглядалася наша заява. Члени виконкому вислухали нас, подискутували і дали згоду наступного року закласти кошти на будівництво пам’ятника в бюджет. Ми, задоволені таким рішенням, з надією в серці, що до мети стало на крок ближче, покинули залу міськради. Але… Минали роки, змінювалися голови міської ради, а відповідь на наші численні запити була одна й та сама: у бюджеті коштів на пам’ятник немає. Так минуло зо два десятки років.
Нарешті навесні 2014 року Татарбунарська міська рада ухвалила рішення втілити ідею Івана Лічмана в життя. Та лише через рік був зроблений конкретний крок до мети – визначилися зі скульптором, склали кошторис, виділили частину грошей.
Про те, що на весь проєкт коштів не вистачає, що вже створена ініціативна група з числа депутатів міськради та громадськості, яка буде займатися збором решти суми, я дізналася в травні 2015 року з районної газети «Татарбунарський вісник». Очолювала ініціативну групу журналістка Світлана Окорокова. Треба зазначити, що зі Світланою, колишньою редакторкою районної газети «Татарбунарський вісник» (раніше «Колхозное слово»), яка пропрацювала там 35 років після закінчення Київського державного університету ім.. Т. Г. Шевченка (зараз цей виш має статус національного) загалом у нас були добрі стосунки, хоча бувало, що не завжди ми досягали з нею згоди в розумінні деяких питань внутрішньої політики держави чи стосовно окремих методів і форм нашої роботи як громадських активістів, та попри це я завжди мала підтримку редакторки в публікації своїх матеріалів на сторінках газети, про що свідчать численні передруки з «Татарбунарського вісника» в цій книзі. Тому я відразу звернулася до Світлани і запропонувала свою допомогу, а саме виразила готовність увійти до ініціативної групи зі збору коштів, адже наша мета щодо побудови пам’ятника Тарасу Шевченку виявилася спільною.
Мене дуже цікавило питання, хто буде скульптором майбутнього пам’ятника. Коли дізналася, що Юрій Кудрявченко1, зраділа, адже добре пам’ятала його нині покійних батьків, шанованих у місті людей, – Олександра Марковича Кудрявченка, начальника районного відділення поштового зв’язку, і Тамару Павлівну Кудрявченко, вчительку Татарбунарської загальноосвітньої школи, та їхніх трьох синів – старшого Юрія, художника, середнього Павла, оперного співака, та молодшого Миколу, лікаря-стоматолога.
«Але як вдалося розшукати Юрія Кудрявченка, адже він давно не мешкає у нашому місті?» – поцікавилася у Світлани. «Тут секретів немає, – відповіла вона. – Спілкування з багатьма татарбунарцями, які давно роз’їхалися по різних містах України і Європи, але не втратили цікавості до того, що відбувається в рідному місті, стало можливим завдяки соціальним мережам. Там і знайшли нашого скульптора, який радо погодився на пропозицію земляків розробити та втілити проєкт пам’ятника Тарасу Шевченку в місті, де жили і поховані його батьки. Чому вибір припав на нього? Юрій Кудрявченко доволі відома в нашій країні творча особистість –член Національної спілки художників України та Міжнародної асоціації скульпторів. Створений ним пам’ятник «Андрій Первозванний» прикрашає Десятинну вулицю нашої столиці. Його скульптури встановлені на території Києво-Могилянської академії, в музеї воскових скульптур у Києві, в інших містах України, за кордоном – у Франції, США, Канаді, Чехословаччині, Польщі, Мексиці, Туреччині, Китаї».
1У Татарбунарах скульптора Кудрявченка знають як Юрія, тому і в книзі він усюди згаданий під цим іменем, хоча офіційно, за паспортними даними, він Георгій.
Розмірковуючи про те, чому нам, як членам ініціативної групи з побудови пам’ятника Тарасу Шевченку від громадськості міста, у доволі короткі терміни вдалося здійснити усе задумане, роблю висновок, що успіх залежав від багатьох чинників – і від вдалого вибору автора пам’ятника, і від добре продуманого менеджменту, найпершою ланкою якого була професійна інформаційна кампанія. Тут у пригоді став багаторічний журналістський досвід Світлани Окорокової. З перших кроків діяльності нашої ініціативної групи за домовленістю між нею та нинішньою редакторкою «Татарбунарського вісника» Мариною Ульянкіною в кожному номері газети друкувалися матеріали про перебіг кампанії зі збору коштів на пам’ятник. Люди бачили свої прізвища, висловлювали своє ставлення до рішення встановити в місті пам’ятник Кобзареві, розповідали про те, яке місце в їхньому житті займала його творчість тощо. Окрім публікацій у газеті, разом зі Світланою ми використовували будь-яку можливість особисто розповісти про задуманий проєкт у трудових колективах міста, агропідприємствах, на ринку, мешканцям вулиць; тим, хто знаходився поза межами району, надсилали листи.
Варто додати, що весь процес встановлення пам’ятника контролювала не лише міська рада в особі голови Віктора Швеця і уповноваженої особи Федіра Стояна, а й голова Татарбунарської районної ради Валентин Кравченко, які часто навідувалися на будівельний майданчик, цікавилися перебігом роботи, швидко реагували на будь-яке прохання допомогти у тому чи іншому питанні.
Усе це разом небачено сколихнуло весь район. З кожним днем до акції під’єднувалося все більше людей – мешканців міста, підприємців, освітян, агровиробників, депутатів усіх рівнів місцевого самоврядування. І цей нестримний порив татарбунарців, прагнення різних за політичними вподобаннями людей з усього району об’єднатися заради спільної мети яскраво свідчили про той високий рівень самоусвідомлення себе єдиною українською нацією мешканців району, про який на початку розбудови держави можна було тільки мріяти.
Переповідати своїми словами, як усе відбувалося, гадаю, немає сенсу. Найкраще про всі події в місті за період з травня до серпня 2015 року прослідкувати за публікаціями газети «Татарбунарський вісник». Перед очима постане повна картина того, що було здійснено десятиріччя тому.
Лідія РУДЕНКО
P. S. Усі, хто були присутні на урочистому заході з нагоди відкриття пам’ятника в серпні 2015 року, не могли уявити, що через сім років, у лютому 2022-го, відбудеться повномасштабне вторгнення російських військ на територію України, почнеться кровопролитна війна за визволення рідної землі від загарбників, що в горнилі битви загине той, кому було довірено почесне право відкрити пам’ятник Тарасу Шевченку, – воїн ЗСУ, мешканець Татарбунар Олександр Зінченко…
Вічна пам’ять і шана герою!
FACEBOOK
TWITTER
