ДЕСЬ ТИЖНІВ ЧОТИРИ тому мені подзвонила моя донька Ольга.
«Мамо, ти геть не передивляєшся повідомлення на своїй сторінці. Там допис від похресниці друга дядьки Гени».
Трохи посиділа, зібралася з думками. Відкриваю сторінку, читаю. Незнайома мені Ліля пише, що хотіла би докладніше дізнатися про долю улюбленця свого хрещеного Юри, кошеняти Кузі.
Прочитала. Що ж я можу повідомити цій милій дівчині? Тільки сьогодні розмовляла з Георгієм по телефону, питала про цього пухнастика. Хлопець сказав, що тваринку вони вже не бачили декілька днів. Можливо, що мій брат зі своїм другом взяли Кузю до того проклятого будинку, адже хлопці дуже любили те пухнасте створіння, балували і були завше поруч.
…Аж раптом від Лілі надійшло ще одне повідомлення, як відповідь на всі мої невеселі думки, ніби вона незримо прочитала їх: «Ми знайшли кота, все добре, він їде до нас. Ми про нього попіклуємось».
Дзвоню за вказаним номером телефону. І дівчина повідомила, що Кузі не було у бліндажі декілька днів. Хтось не закрив двері та й не до кота воїнам було – людей би врятувати. А коли згадали, тваринки не було поруч. Командир підрозділу, де служив мій брат та його друг, доручив бійцям віднайти кошеня та відправити до Одеси, до нової домівки.
А Ліля добавила: «Можливо, що це недоречно. Люди людей шукають, а я за тваринку турбуюсь. Але це було бажання хрещеного Юри. Від дуже хотів «усиновити» Кузеньку. Добре, що командир зрозумів мене».
Ох, Ліля, Ліля. Ви все правильно зробили. Цей котик для наших загиблих родичів був як шматочок мирного життя, як нагадування про домівку, про родину, затишок і надію на повернення додому.
Невдовзі мені надійшли фотографії з написами. «Ось Кузю привезли до Одеси». «Це Кузя знайомиться з квартирою». «Це котик поїв».
Кошеня знайшло собі нову домівку, люблячих господарів. Все так, як мріяв Юрій, побратим мого брата, який був пліч-о-пліч з ним до останнього дня, до останнього подиху, до останнього ковтка повітря.
А при житті вони були різними за вдачею.
Шаповал Юрій Федорович, 1971 року народження. Такий же молодий, як і брат.
Завше був наполегливим у навчанні та здібним до наук. У свій час закінчив Одеський сільськогосподарський інститут. Та за мирною професією ветеринара так і не встиг попрацювати. Життя внесло свої коректури – захищати Батьківщину на посаді оперуповноваженого у місті Покровську. Надалі служба у відділі по боротьбі з організованою злочинністю (ВБОЗ) Донецької області. І завжди у Юрія була тяга до пізнання чогось нового, до нових знань – опанував ще й юридичну освіту. Закінчивши службу у звані підполковника, Шаповал Юрій Федорович не зміг спокійно насолоджуватися відпочинком пенсіонера. У країні вирувало АТО. Юрій записався добровольцем. Знову бої і мрії…
А мріяв він про власний будинок, про сім’ю та дітей. Те, що не дали йому роки служби. Мріяв про власний великий виноградник, де б на розлогих кущах наливалися соковиті грона, віддячуючи людині за турботу. Та мало чи про що мріє людина, надіючись на щасливе майбуття, ще не знаючи, що з 2022 року війна знову увійде в його життя, познайомить з вірним фронтовим другом.
А котик був їх спільним улюбленцем. Юрій не дуже любив цих тваринок, та дивлячись як Гена доглядає Кузю, турбується про нього, й сам прикипів душею до маленького створіння. Навіть вивчив меню кошеняти. Ну, миші – це турбота Кузі. А смаколики – це ковбаса, сир та яєчний жовток від хлопців. Та і стояли для цього «хвостика» три мисочки.
І вічний жартівливий спір, хто ж першим забере кошеня додому.
Всі мрії обірвав один вибух. Це так було несподівано. Смерть на війні завжди несподівана. Яким би не запеклим був би бій, кожен воїн мріє повернутися додому живим.
У Юрія вдома залишилася старенька мати, молодша сестра та племінник.
У Геннадія – дружина, донька та сестра.
Живим коридором пам’яті зустрічала тіло Юрія Шаповала Балтська громада (село Білине).
Живим коридором пам’яті зустрічали тіло мого брата жителі Лиманської громади та міста Татарбунари.
Дивляться вони вже на нас тільки з фотографій – молоді, усміхнені, як спогад життя.
А у маленького кошеняти Кузі нова родина. Його люблять та доглядають. Це було останнє бажання хрещеного…
Світлана ГРИЦЕНКО
с. Приморське
FACEBOOK
TWITTER
