У МЕНЕ є хвороба, яка притаманна багатьом людям. Називається вона «географічний кретинізм». Це коли на мало знайомій місцевості не можеш зорієнтуватися вправо – вліво, схід – захід.
Так було і цього разу. Вийшовши із дверей лікарні, зрозуміла, що поняття не маю, де знаходиться трамвайна зупинка. Про це може знати тільки моя затормошена пам’ять і хтось з місцевих жителів.
Мимо проходила літня жінка з буханцем у поліетиленовому пакеті. Включивши залишки логіки, вирішую, що навряд чи приїжджі ходять з однією хлібиною. Поспішила за жіночкою, окликнула її і ввічливо, як мені здається, запитала про трамвайну зупинку.
Старенька глянула на мене, ніби роздумуючи, відповіла, що їй у ту ж сторону.
Так ми й пішли разом. Раптом жінка запитала, звідкіля я родом. Відповідаю, що з Татарбунарського району.
– Це десь у Криму?
Від несподіванки аж зупиняюсь. Не знати де знаходяться Татарбунари!
А бабулечка, не чекаючи моєї відповіді, провадить далі:
– А я із Скадовська…
На мить вже розгублюсь я.
– Воно ж окуповане.
Старенька навіть не глянувши на мене, просто продовжила свою розповідь, ніби хотіла виговориться перед незнайомою людиною, яку бачить вперше та востаннє.
– Ми там все життя прожили. А коли розпочалася ця війна, не повірили, що все наяву. Російські війська без бою увійшли до міста. Наші частини, за декілька днів до нападу, були виведені звідти. Казали, що на тактичні навчання. А потім і поліція щезла. Ми навіть не думали, що нас так кинуть… Донька з малою дитиною вирішила виїхати. Ще була така можливість. Просила, щоб ми з дідом поїхали. А як поїдеш, коли вдома собака та четверо котів. Ми ж до війни завжди їм рибку купували. У нас вона називається «котячою», така маленька, майже без кісточок. А як росіяни увійшли, то й риби не стало – хід до моря заборонили… Все літо возили машинами землю, прямо кургани насипали на набережній. Вантажівки днями та ночами їздили. Потім все замінували. Та прикро не тільки це. Боляче від того, що багато жителів чекали на росіян. Особливо ті, хто все життя був при владі. Аж плакали по російському телевізорі, як їх українці гнобили!
Трохи пройшли мовчки. Я не знала, що сказати.
– Ну, а потім росіяни розпочали заселятися у чужі квартири. Просто приходили, вибивали двері… я дуже боялася. Зовсім захворіла. У аптеках ліків не має. В магазинах все дорого. Товари з Криму привозили. Та хіба по такій ціні щось купиш.
Влітку мені вдалося виїхати. Чоловік наполіг. Він боявся, щоб ніхто не доніс, що наш син в українській армії. Донька через знайомих домовилася – вони виїжджали, то й мене з собою взяли.
Йдемо далі.
– Ось тепер ходжу до лікарні. Серце болить, спати не можу. Раніше плакала, а зараз сили на сльози не має. Дуже за діда боюся. Раптом і його з дому виженуть? Будинок у нас не новий, але ж у самого моря.
Старенька замовчала і без всякого переходу думки, продовжує:
– Син дуже картоплю «у мундирі» любить. І пиріжки. Пам’ятаю, маленьким був, забіжить до хати – в один карман картоплі вареної зі столу нагребе, в інший – пиріжки та бігом до друзів. Днями на морі пропадав… і зараз пропав. Нічого про нього не знаю.
Ми йшли всього п’ять хвилин. Та справа не тільки в тому, що розповіла вона, а у її голосі. Зовсім тихий, майже безбарвний. Хоча, ні, скоріше голос був сірим, таким як дорога у куряві – в’ється, в’ється, залишаючи після себе невиразний слід, щоб згодом загубиться десь далеко за виднокраєм.
Дійшли до зупинки. Старенька майже вперше повернулася до мене лицем. Бачу кожну її зморшку.
– Ну, ось і прийшли. Всього найкращого.
– І Вам також. Все буде добре.
Я просто не знала, що ще сказати. А жіночка чи то посміхнулася, чи то скривилася. Повернулася та мовчки пішла своєю дорогою.
Світлана ГРИЦЕНКО, с. Приморське, 2022 рік
FACEBOOK
TWITTER
