Як народжується повага до людини серед його земляків? Можливо, головний критерій – бути справжнім. Бути часткою народу, з якого вийшов і якою залишаєшся все життя. Звичайно, треба бути і начитаною, освіченою людиною, з якою цікаво розмовляти про культуру, політику, економіку та про життя, посидіти за столом, помовчати. Саме такий Василь Павлович Галка, якого знають та поважають не тільки у Татарбунарській громаді, а й далеко за її межами. Неординарна особистість з нелегким характером. Його загострене почуття справедливості часом виявляється емоційними сплесками, різкими відповідями, але за своєю природою він дуже добрий і допомагає багатьом – навіть незнайомим! У різних ситуаціях. Відмовляти не вміє, а друзям може дати й останнє. Дуже цінує людей, які зробили йому хоч найменше добро, намагаючись непомітно обдарувати сторицею.
Наші постійні читачі напевно пам’ятають його невеличкі нотатки на першій шпальті місцевої газети «Колгоспне слово», а потім у «Татарбунарському віснику» під рубриками «Прошу слова!» або «Є проблема!», в яких автор вільно висловлював свої погляди, погляди громадян, торкався актуальних питань життя нашого міста. Василь Павлович увесь час у центрі подій, вже 15 років розглядає та вирішує справи про адміністративні порушення, відстоює інтереси земляків разом з іншими членами адміністративної комісії при виконавчому комітеті Татарбунарської міської ради.
– Я – прихильник реальних справ, порожніх обіцянок не даю, бо людям вони вже набридли. Не всі з честю виносять випробування владою, бо одні залежать від самого бізнесу, інші – від посади, а в мене немає бізнесу, немає вже і посади, тому мені нічого не заважає займатися громадською діяльністю, – почав нашу розмову Василь Павлович Галка.
– Ми завжди раділи, коли ви, Василю Павловичу, з’являлися в приймальні нашої редакції, тримаючи в руках декілька аркушиків паперу, бо були впевнені, що ваш новий допис у газету не залишить байдужим жодного з наших читачів. І ми ніколи не помилялись. Цікаво, а що вас приваблює в журналістській діяльності?
– Спілкування з людьми. Я тут народився, прожив усе своє життя і мені ніколи не було байдуже, як люди ставляться до мене. Тому я намагаюся бути уважним до людей, до їхніх турбот та сподівань.
– Сталося так, що під час повномасштабного вторгнення ви вирішили залишити пост директора Татарбунарської типографії та вийти на заслужений відпочинок, але, як кажуть «спокій вам тільки сниться». Ви не змогли сидіти, склавши руки, а стали волонтерити, бо впевнені, що допомога кожного українця може бути корисною під час війни.
– Кожен приймає власне рішення і за нього відповідає. Багато моїх друзів не воюють, але ведуть активну волонтерську, гуманітарну діяльність. Наприклад, мої сусіди Микола та Олександр Ткаченки, як тільки-но організувалася татарбунарська тероборона, зайнялися збором речей, продуктів, грошей для ЗСУ, – продовжив нашу розмову Василь Павлович.
– Так, після 24 лютого кожен з нас робив свій вибір: чоловіки і багато жінок долучилися до захисту країни на фронті, в лавах Тероборони, пішли волонтерити, тисячі, а потім мільйони українців вимушено покидали свої домівки, рятуючись від війни, ставали переселенцями, біженцями. Я знаю, що ваші рідні зараз живуть у Вільнюсі.
– Я відправив свою родину – дружину, дітей та онуків – до знайомих у Литву. Дорога була важкою та довгою. Коли вони розповіли про те, як гостинно їх прийняли литовці, я зрозумів, що за все добро треба віддячувати. І така нагода мені відразу трапилась.
ВИ ПАМ’ЯТАЄТЕ, який нескінченний потік машин рушив трасою Одеса-Рені у перші дні війни. Виник ажиотаж щодо евакуації. Бувало так, що багато біженців та переселенців не встигали доїхати до місця призначення внаслідок дії комендантської години або повітряної тривоги. Їм треба було знайти, де зупинитися на півдорозі, щоб перечекати. Дзвонить син Денис: «Тату, треба прийняти людей. Їм нема де переночувати».
Добре, що мій будинок розташований біля траси, недалеко йти. І я приймав. Це були і знайомі мого сина, і знайомі знайомих. Я нікому не відмовляв. Бувало по 8-10 чоловік приходили, спали покотом, на підлозі.
До речі, син Денис працює в команді одеських волонтерів. Дуже допомагає у волонтерській діяльності те, що він з дитинства був затятим автомобілістом. Завдяки тому, що вже багато років очолює СТО в Одесі, має численні зв’язки у Європі. Його добра знайома моніторить потреби ЗСУ у автотранспорті, квадрокоптерах, тепловізорах, а він «закриває питання» з терміновими запитами на запчастини, допомагає організувати всі процеси з автівками. По суті все, що стосується авто, – від пошуку машин до ремонту – це його зона відповідальності.
Мені дуже приємно читати у Фейсбуку відгуки побратимів-волонтерів про мого сина:
«Денис дуже вболіває за військових і вся компетентна допомога від нього безкоштовна. Це надзвичайно важливо мати крутого спеціаліста, який готовий брати на себе відповідальність за авто. Бо купувати авто зараз на фронт – це купувати кота в мішку. Ось прийшов запит від воєнної частини, яка займається ремонтом важкої техніки, на маніпулятор. Я б ніколи не подумала, що ми таке будемо купувати. Ця техніка значно спростить ремонт військовим. Гроші не збирала, на цю техніку вже був донатор, який хотів залишитися анонімним. Денис знайшов авто у Польщі, сам розв’язав питання з виїздом за кордон, виїхав хворим, з температурою, на зустріч із
продавцем, бо на авто вже був інший бажаючій, тому часу на роздуми в нас не було, треба було якнайшвидше дати передоплату. З цим авто були проблеми. Це незвичайна машина, її Денис перевіряв тиждень, сварився з продавцем, відстоював наші інтереси і це все будучи хворим. Машина нешвидка, їде 50 км/год. Ден все одно її довіз в Україну. І жодного разу ні на що не жалівся. Мабудь, я щось в житті зробила добре, бо Ден в моїй команді. Ми віримо в ЗСУ, ми допомагали і будемо допомагати нищити ворога».
– Я пам’ятаю, що ваша дружина, Галина Аркадіївна, до війни теж була волонтеркою. Як досвідчений психолог вона допомогала дітям, з особами, які скоїли злочин з необережності, з жінками, які зазнали насильства у місцевому відділі пробації, хоча за фахом вона філолог.
– Ще у зрілому віці Галина змогла реалізувати свою дитячу мрію, а саме зацікавилася психологією: отримала освіту, отримала знання за спеціальними методиками, почала практикувати, опікувалась внутрішніми проблемами своїх вихованців в Татарбунарському ПТАУ. Корисними виявилися тренінги з питань родинних обов’язків, налагодження довірливих стосунків з дітьми. І зараз у Литві продовжує свою волонтерську діяльність.
– Особливо колектив редакції газети вдячний вам, Василю Павловичу, за «Сторінки війни» – розповіді очевидців та учасників подій, надруковані в нашій газеті. Де ви з ними спілкувалися, як це сталося?
– Влітку минулого року я допоміг товаришу організувати стоянку для фур і зараз допомагаю там чергувати. Завдяки спілкуванню з водіями народився цикл оповідань «Сторінки війни». Далекобійники – дуже чуйний народ. Коли я розповів їм про дітей-переселенців з Лисичанська, які знайшли притулок в нашій громаді, вони без слів стали скидатися грошима. Один водій простягнув мені 500 грн. Я був розчулений і вражений, що вони мені довіряють, – людині, яку вперше бачать.
– Розкажіть, будь ласка, детальніше, як ви познайомилися з дітьми-переселенцями?
– З початку року я вже не працював. Родина моя поїхала. Треба було щось робити корисне. Коли почув, що на території нашої громади в Свято-Преображенському жіночому монастирі знаходяться три дитячі будинки сімейного типу (ДБСТ) з найбільш постраждалих від повномасштабного вторгнення росії в Україну регіонів. У цих родин було все: затишні двоповерхові будинки, побутова техніка, сучасні меблі, подвір’я з газонами, теплицями, садком, упевненістю в завтрашньому дні, але війна внесла свої корективи. Вони вимушені були виїхати з окупованого Лисичанська, щоб продовжувати жити, працювати, вчитися. Правда, не в своїх домівках. Велика вдячність настоятельниці монастиря, матушці Євпраксії за те, що прийняла та надала
притулок дітям-сиротам та дітям, позбавленим батьківського піклування.
Перший раз я поїхав неочікувано, взявши на свій розсуд смаколиків та деякі речі для побуту. Діти зустріли мене як рідного. Кожен хотів притулитися, обійняти мене. Відчувши теплоту дитячих долоньок та побачивши бентежно довірливі оченятка малюків, не міг я їх покинути. Став приїджати щотижня, і зрозумів одну річ: хоч в кожної дитини було важке життя, але воно змінилося, залишилося позаду, і зараз їм радісно і затишно. Це щасливі діти, тому що зростають у любові, мають гарну родину, добрих батьків-вихователів. Мене також приємно вразили теплі, затишні приміщення, де смачно пахло українським борщем, обладнана кухня, санвузли, душова кабінка,
пральні машинки, холодильники з морозилками, конвектори (на випадок морозів), генератор, супутникова антена з телевізором. Правда, з інтернетом були певні проблеми. Коли я звернувся до секретаря Татарбунарської міської ради Олександра Лєсніченка та начальника відділу служби у справах дітей Татарбунарської міської ради Людмили Шалар щодо проведення якісного інтернету до монастиря, то зрозумів, що вони, як ніхто в курсі справи, знають потреби внутрішньопереміщених дітей, бо постійно знаходяться на зв’язку з батьками-вихователями.
Потім я намагався привозити адресно те, що вони просили або замовляли, але мені хотілося самому зрозуміти, що їм найбільше потрібно. Наприклад, одного разу я звернув увагу на дівчинку, яка смачно їла кавун. Спитав її: «А ще кавуни у вас є?» Почувши негативну відповідь, рвонув до Дельжилерського баштану, де завантажив багажник своєї машини кавунами. Радість дітей була безмежною.
Звичайно, до доброї справи я долучав знайомих. Ніхто мені не відмовляв. Користуючись нагодою, дякую від себе особисто та від батьків-вихователів всім мешканцям громади, які від душі допомагали і побутовою технікою, і посудом, і продуктами харчування, і одягом, і солодощами з іграшками. Це Галина Мельник, Любов Дудніченко, Віктор Коломійченко, Михайло Коломійченко,
Людмила Тарасенко, Світлана Окорокова, Лариса Гавриленко, підприємці Ольга Морозова, Анатолій Бойченко, Роман Калантарчук, Михайло Мукієнко та багато-багато інших. Всіх не перерахувати.
– Що ви хочете побажати нашим читачам?
– Знаходити частинки добра, цінувати, рятуватися ними, примножувати та ділитися. Кажуть, легко бути доброю з доброю людиною, і чуйною – з чуйною. Але якщо ваша чуйність залишилася неоціненою, давайте не думати про це. І не чекати подяки, виявивши її, – не заради цього творимо добрі справи. Добро безмежне. Має сенс бути чуйними, добрими. Бо коли ми такі, ми – справжні. Такими є і мають бути українці!
– Мрію маєте після нашої Перемоги?
– Сама Перемога – це найбільша мрія. І ми всі в неї віримо. Якщо говорити «після перемоги», то моя велика мрія — вирушити у величезний всеукраїнський тур. Від Ужгорода до Луганська, від Чернігова до Севастополя. Щоб обійняти всіх українців, котрі пережили навалу, побачити очі один одного, сказати важливі речі. Усім разом міцно взяти один одного за руки і більше ніколи не відпускати. Більшість з них пройшли через випробування та полум’я війни, через страхіття окупації, ми, які були далеко від цих випробувань, повинні бути особливо чуйними до них.
Марина УЛЬЯНКІНА
Фото автора та з архіву родини Галки
FACEBOOK
TWITTER
