Вона знала, що її задача – охороняти і ніхто близько не міг підійти до місця, де були її рятівники.
Бої за Херсон були жорстокими. Піднімаючись до небес сірою курявою, від вибухів здригалася земля. У цьому пеклі мало хто із бійців вмітив, як до окопу заплигнула собака, злякано щулячись від виття снарядів.
Вже після бою хлопці роздивилися приблуду. Це була звичайна дворняга та ще й вагітна. Не виганяти же її під кулі! Так залишилася тваринка серед бійців і через тиждень втішила всіх п’ятьма цуценятами. «Молоду маму» поставили на продовольче постачання, милуючись, час від часу, опецькуватими кудлатиками, які швидко підростали.
Та війна живе своїми законами. У те місце, де розташувалося собаче сімейство, влучив ворожий снаряд. Трохи згодом, неподалік від вирви, солдати почули кволе скавуління. Одне із малят залишилося живим! Так у наших захисників з’явилася собача дівчинка Мотя.
Пройшов час. Мотя, як рівноцінний боєць, жила в окопах, ділячи з солдатами їх будні та їжу. Собака прекрасно розуміла тонкощі військової служби. А команду: «Мотя, в машину, від’їжджаємо!» – виконувала без затримки. Воєнними тяжкими дорогами собака проїхала половину України. Остання дислокація – Бахмут. Вона знала, що її задача – охороняти і ніхто близько не міг підійти до місця, де були її рятівники.
Весною 2023 року, підрозділ, де несла службу Мотя, відправили на ротацію до Київської області. Оселею для солдат стала будівля сільської ради у невеличкому населеному пункті. І тут собака показала себе справжньої «господаркою» – ніхто із мешканців села не міг підійти до будівлі. А ні працівники, а ні прохачі. Хлопці Мотю соромили, умовляли, погрожували. Та варто було їм десь відлучитися, як ця псина всім показувала свій оскал. Незабаром хтось із жителів поскаржився командуванню і надійшло розпорядження: собаку відіслати в тил або знищити. Солдати були у розпачі. Як знищити їхню Мотю, Мотечку, Мотюню?
Незабаром вихід знайшли. Один із захисників їхав на десять днів додому, у відпустку. Він і запропонував відвезти собаку до свої дружини. Хлопці сумнівалися, чи не буде жінка ображати їх лохмату подругу. Та Валерій заспокоїв, що Зоя – це котяча і собача мати і Моті буде у неї добре. На цьому порішили.
Незабаром солдат із собакою приїхали до села. Все було гаразд, поки Валерій був поруч, Мотя його поважала, а на господиню не звертала уваги. Якось Зоя згадала, що не закрила курник на ніч. Вирішила вийти із хати. Справи то на хвилину!
Вийти то вийшла, а назад – зась. Мотя вже сиділа на порозі та хизувалася гострими зубенятами. Перемовини жінки із собакою ні до чого не привели, а тут ще й комарі відчули «свіжу кров».
Вирішила господиня хоча би в машині сховатися від надоїдливих літаючих комах, метнулася до дверцят, а Мотя тут як тут. Жінка до хати. Мотя вже там. Жінка до машини, а Мотя вже біля дверцят.
Зоя, побігавши туди-сюди, і зрозумівши, що у швидкості вона явно програє собаці, почала гамселити у вікна, з надією, що проснеться чоловік. Незабаром Валерій, почувши грюкіт, впустив жінку до хати та насварив Мотю. А собаці що. На один раз більше, на один раз менше.
Через декілька днів Валерій від’їжджав до своєї частини. Зоя у сльози, що собака її і у двір тепер не впустить. Чоловік філософськи відповів, що ви ж жінки, якось домовитеся. Вранці, ідучи на роботу, господиня залишила їжу для Моті. Та навіть голови не підійняла. А повернувшись, Зоя примітила, що все у мисочці було на місці, а псина лежала, поклавши голову на лапи.
Жінка сіла неподалік і розпочала розмову.
– Мотя! Хочеш ти чи не хочеш, але ми залишилися вдвох. Разом будемо чекати, коли закінчиться війна і всі повернуться додому. Така наша доля – чекати.
Перемінивши собаці їжу, господиня пішла поратися на городі. Незабаром вона почула тяжке зітхання. Поруч стояла Мотя. З городу вже пішли разом.
А іноді Зої по телефону дзвонить чоловік та просить підкликати собаку. Її дуже хочуть побачити хлопці… З екрану на тварину дивляться рідні обличчя, вона чує такі знайомі голоси.
– Мотя, Мотечку, Мотенька, дівчинка наша! Як ти?
Телефон гасне. Голоси затихають. Мотя плаче…
Ось така собака живе зараз у нашому Приморському.
Кажуть, що у тварини є розум, але не має душі. Мотя про це не знає. Її маленьке серце наповнене любов’ю. Вона просто чекає на тих, хто її врятував. А поки ганяє котів та собак, оберігаючи спокій своєї нової господині.
Господиню собаки звати Ткаченко Зоя Василівна
Світлана ГРИЦЕНКО
с. Приморське
FACEBOOK
TWITTER
