Це не захоплено-радісна ода,
що місто моє заслужило –
благає про порятунок природа,
яка все ж, на щастя, лишилась.

Дотлівають шовки полину й ковили,
що пам‘ятають віддалені битви,
та всі племена, що цим степом пройшли
і чиїх коней дзвеніли копита.

Тут кров проливалась, землею гуло,
здіймались мечі і шалено рубали…
яких лиш непроханих зайд не було:
і готи, і гунни, і скіфи, авари, татари…

Осіли-оговтались кочівники.
Свою заснували столицю.
І молились віками степовики
цілющим фонтанам-криницям.

Ці водограї струмують вже тисячу літ.
Кургани ж давно пограбовані царські.
Лишилась земля. І безсмертників цвіт.
І назви фонтанів татарські.

В минулім недавнім – фортеці сліди
і тінь від хреста над великим фонтаном.
Закидані сміттям підземні ходи
та залишки древнього валу Трояна.

Тут місто квітує та річка пливе,
однак зеленіє і стрімко міліє –
Загиджена страшно, проте ще живе,
мов наша остання надія.

Жирують князьки і не дують у вус,
до Божого храму заходять
і вірять, що душі колись та й спасуть,
та відають добре, що роблять.

Як б‘є моє серце стривожений дзвін:
дійшли вже до самого краю!
І що ми онукам лишаєм взамін?
Пеньки-мертвяки від дубового гаю!

Розорана геть степова ковила,
і спрагла земля так і корчиться в муках.
Не всохла рука, що їй зла завдала…
Це всім небайдужим печальна наука.

А місто моє на пісках спочива,
де море дає хоч якусь прохолоду.
Й нещасна Фонтанка, сама ледь жива
рятує в пустельно-пекельну погоду.

Волає і квилить душа – мій невидимий дзвін.
А що ж наші внуки діждуться взамін?
Замшілі й трухляві пеньки
і мури, що звели новітні князьки?


Лариса Павлюк