Як швидко летять роки… Змінюється мода, смаки, життєві орієнтири. І лише прагнення стати щасливою людиною незмінне. Навряд чи хтось заперечить, що шлях на щастя дуже важкий і тернистий. Ніхто не знає, де і коли ми його знайдемо. Але не треба забувати актуальну мудрість багатьох століть – «Все, що відбувається з нами, є стежкою на краще». У своєму житті Євгенія Олександрівна Панайтакі дуже часто переконувалась, що ця мудрість не що інше, як правда.
У ці липневі дні цьому чудовому педагогові та шановній людині, жителю міста Татарбунари, Панайтакі Євгенії Олександрівні виповнюється – 80 років! Напередодні цієї величної дати редакція
газети «Татарбунарський вісник» поспілкувалася з ювіляркою.
– Євгеніє Олександрівно, ви дуже чудово виглядаєте. Ми вітаємо вас з ювілеєм і хочемо побажати вам здоров’я та довгих років життя. Розкажіть трохи про себе. Де ви народилися? Звідки ваше коріння?
– Я народилася в невеликому рибальському селі Сухолужжя Білгород-Дністровського району 16 липня 1944 року, але в паспорті в мене стоїть інша дата – 23 серпня. Саме того дня і сталося звільнення Бессарабії від німецько-фашистських загарбників.
– А як так вийшло, що ви обрали професію педагога?
– Після закінчення 10 класів у мене був вибір, куди піти вчитися. Моя мама дуже хотіла, щоб я була лікарем, тому, як тільки я закінчила школу, вона самостійно взяла мої документи та віднесла їх до приймальної комісії Білгород-Дністровського медичного училища. Але я з дитинства памятаю батьківський наказ, про який мені розповідала мати. Справа в тому, що моєму батькові за життя не судилося мене побачити. У 1944 року, незадовго до мого народження мого батька забрали на фронт. Прощаючись, батько наказав моїй мамі: «Якщо народиться син чи дочка, я хочу щоб вони були вчителями». Я нагадала ці слова моїй мамі, пішла і забрала документи з медичного училища та віднесла їх до Білгород-Дністровського педагогічного училища. Ось так я зробила свій вибір. Вирішивши стати педагогом, я виконала волю мого батька. На жаль, мій батько не повернувся з фронту – він загинув при звільненні Югославії. Клята війна і тоді, і зараз забирає найкращих.
– А як так вийшло, що ви потрапили на цілину?
– Після закінчення Білгород-Дністровського педагогічного училища нашу групу за комсомольською путівкою відправили працювати вчителями до Казахстану. Це тоді називалося – «освоювати цілинні землі». У казахських школах я працювала учителем початкових класів два роки.
– Євгеніє Олександрівно, як ви опинилися в Татарбунарах?
– Ще працюючи в Казахстані, дуже хотілося додому, до рідної Бессарабії. Коли я приїхала з цілини та звернулася до Білгород-Дністровського районного відділу освіти, мені сказали, що в нашому районі місць немає, а от у сусідньому, Татарбунарському, є. Тут у Татарбунарському РАЙОНО мене дуже привітно зустріла як молодого спеціаліста тодішній керівник Капустян Матрьона Вікторівна.
Вона направила мене працювати до Глибоківської середньої школи вчителем початкових класів. При цьому наказувала мені: «Дивись, не підведи мене, я за твоєю роботою спостерігатиму особисто». Я не могла її підвести і намагалася добре працювати.
– Чим примітним було ваше життя в селі Глибоке?
– Працювати у школі було дуже цікаво та знайомо. А знайоме було те, що в Казахстані я навчала казахів, а тут я опинилася серед молдован, дуже добрих і веселих людей. Я познайомилася і дружила з сім’єю Черток – керівником 5-го відділення колгоспу імені Татарбунарського повстання. Пам’ятаю один випадок: заходжу до бібліотеки поміняти книгу, яку прочитала, а там якраз йшли зйомки документального фільму «Так живуть татарбунарці». Режисер побачив мене і каже: «Саме ви нам і потрібні». Так я була знята в цьому фільмі. У селі Глибоке я зустріла свою долю – Панайтакі Степана Петровича, він на той час працював механіком у 5 відділенні колгоспу імені Татарбунарського повстання. Ми зіграли з ним комсомольське весілля, і на весіллі нам урочисто вручили ключі від 3-кімнатної квартири.
– Так, але у вашій біографії є період життя, в якому ви працювали завідувачем дитячого садка ПМК-18.
– У той час, коли ми ще жили в селі Глибоке, моєму чоловікові надійшла пропозиція перейти на нову роботу в підприємстві «Сільгосптехніка», яке знаходилося у місті Татарбунари. То ми сюди й переїхали. Спочатку у школі для мене роботи не було і мені довелося влаштуватися на роботу коректором до редакції газети «Колгоспне слово». І тут знову на моєму життєвому шляху зустрілася Капустян Матрьона Вікторівна. Побачивши мене в редакції, вона здивовано зраділа: «Ось ти тут мені й потрібна. Я тебе рекомендуватиму на посаду завідувачки дитячого садка ПМК-18. Так я стала завідувачкою дитячого садка. Спочатку прийняла керівництво дитячого садка, який розміщувався у старому дерев’яному бараку. Але незабаром розпочалося будівництво нового дитячого садка і мені довелося поринути з головою в цю роботу. Робота в дитячому садку була цікавою і насичена вирішенням різних проблем, що постійно виникають.
– Хотілося б запитати вас про роботу в Татарбунарській середній школі №1 імені В.З. Тура.
– Я з вдячністю згадую той період мого життя, коли я прийшла працювати в цю школу. На той час директором школи був чудовий організатор та педагог Черненко Олександр Павлович. Я потрапила до колективу, який складався з плеяди педагогічних зірок таких як: Іван Тихонович Тересь, Надія Пантелеймонівна Тересь, Яків Микитович Монастирський, Михайло Васильович Плотний, Стелла Андріївна Єрьоменко. Ці Вчителі з великої букви тримали планку високо. Я прагнула не тільки вчити, але й самій вчитися і розвиватися, і в свої 45 років вступила до Ізмаїльського педагогічного Інституту.
– Що ви хотіли б побажати читачам нашої газети?
– Насамперед я хочу побажати щоб закінчилася війна і настав мир. Щоб усі люди здобули спокій і наша ненька Україна стала багатою та процвітаючою.
– Дякуємо за спілкування. А ми від щирого серця бажаємо вам та вашій родині щастя, міцного здоров’я та благополуччя. Нехай справджуються мрії, виконуються бажання!
Марина УЛЬЯНКІНА
FACEBOOK
TWITTER
