Білгородська орда перебувала у васальній залежності від Кримського ханства. Центральними поселеннями Білгородської орди були: місто-фортеця Акерман, містечко Каушани (нині місто в Молдові), в якому містилася резиденція кримського хана під час його перебування в Білгородській орді, містечко Буджак, невелика фортеця Паланка на Дністрі, містечко Татар-Бунар (Кара-Буна, Карбона) на р. Кагальник (нині м. Татарбунари).
Вчений 18 ст. Дмитрій Кантемир стверджував, що резиденцією кипчацького князя Північного Причорномор’я хана Баліхана (приймав участь у громадянській війні 1346 року Візантії між імператрицею Ганною Савойською та її недругом Іоанном Кантакузеном) було місто Карабун. На сьогоднішній день це сучасне місто в Одеській області Татарбунари. На жаль, подальша доля Баліхана не відома: можливо загинув, а можливо повернувся до Карабуни та правив у землях кипчаків, які згодом почали називати Буджак.
Говорячи про міста Буджака, необхідно декілька слів мовити про саму місцевість. Вона являла собою рівнину без лісів та гір. Однак родючий грунт компенсував місцевому населенню ці негаразди гарним врожаєм зернових. Однак у жаркі літні місяці не вистачало води. Місцеві жителі, буджацькі татари або нагайці, споруджували у внутрішніх районах цієї області глибокі колодязі.
Буджак не особливо балував місцевих мешканців повноводними ріками та озерами, тому тут була особлива традиція – найбільше споруджувати криниць. В самому місті та його околицях ще є можливість спостерігати колодязі вимощенні камінням так, як це раніше робили буджакці.
Звичайно, що ця традиція не могла не відобразитися на назві майбутнього міста, яке виникло на місці колишньої резиденції кипчацький ханів у 15 ст. – «татарський колодязь або джерело».
Як і більшість міст попередник сучасних Татарбунар почав будуватися на холмі та поступово спускатися в долину до річки, яка протікала неподалік. Через саме місце протікав струмочок, що впадав в балку з невисокими берегами, де були вапнякові скелі, котрі і сьогодні дають початок джерелам с досить смачною водою. Саме ця причина робила це місце кращим за інші. Згідно легенди, яка існувала у ті часи, якийсь паша, управитель цієї провінції, бажаючи заснувати місто та збудувати фортецю, запитав, чи не має в краї джерела з доброю водою. Тут знайшовся татарин, котрий пообіцяв йому вказати потрібне місце і привів його у ці краї. Саме тут паша заснував місто, яке назвав Татар – Пунар, тобто джерело татарина. Вочевидь саме тут і було закладено першу фортецю. Який вона мала вигляд свідчень не збереглося.
Згідно з уривком опису подій у Причорномор’ї, узятим зі збірки документів королівського архіву Польщі, в поселенні яке виникло на місці Татарбунар, в 1624-1628 рр. правитель Очаківського ейялета (провінції) Сілістри Кенан – паша знову побудував замок, в котрому було розміщено турецький гарнізон. У 1646 році вона була знову перебудована Кенан – пашою, на той час, губернатором міста. Саме в такому вигляді її і застав Евлія Челебі відомий османський мандрівник у 1657 році.
Згідно опису – ця цитадель являла собою чотирикутник з високими баштами по кутам, окружністю в тисячу кроків. В південній частині її були ворота. В самій фортеці були розміщені мечеть, військовий гарнізон в 150 воїнів, арсенал та зерновий склад. За кріпосними стінами розташовувалися жилі квартали. В місті був постоялий двір, одна громадська баня – хамам, мечеті та один мектеб – початкова школа. Незважаючи на близькість лиману, в місті не було базару, тільки лавки з товарами місцевого виробництва та які привозили із сусідніх міст Кілії та Акермана. Також в містечку було декілька кав’ярень, без яких не обходиться жодне татарське поселення. Тутешній правитель стягував митний і ринковий збори за каравани та невільників.
У 1632 році засвідчив італійський мандрівник Нікколо Барсі, він занотував, як на середині шляху від Кілії до Акерману знайшов прихисток та ночівлю в молдовській оселі, а також повідомив, що в містечку Татар – Бунар є нещодавно зведена, дуже гарна, але не захищена через відсутність гармат, «дуже гарну цитадель». В самому селі та його околицях мандрівник побачив багато вітряних млинів та чимало гарних джерел води.
В кінці 17- початку 18 ст., відомо, що Татарбунари стають на деякий час резиденцією сераскира (головнокомандуючого турецьким військами під час походу,яким як правило був великий візир) Буджака. З 1748 року історія міста пов’язана з іменем сераскира, майбутнього кримського хана, принца з династії Гираев Крим Гірая. Молодому сераскиру вдалося підчинити своєму впливу і завоювати прихильність буджакців. Політика Крим Гірая набуває міжнародних масштабів.
Згодом, часи, коли Крим Гірай був сераскиром и жив в Татарбунарах минули, і місто знову перетворюється в провінційне містечко Буджака.
Останнім сераскиром, котрий жив в Татарбунарах був принц Шагін Гірай, племінник Крим Гірая, який став останнім кримським ханом. Місто продовжувало жити власним життям, розширювати свої кордони, збільшувати численність населення. За літописами Мирона Костіна у 1680 р. замок не використовувався за призначенням і стояв спустошеним.
Вже під час російсько – турецьких війн, 22 вересня 1770 року фортеця Татарбунари без бою була захоплена російськими військами під командуванням полковника Федора Денисова. До цього часу вона серйозно занепала і не була потужною фортифікаційною спорудою. Турецький гарнізон при наближені російської армії поспіхом покинув фортецю, навіть не встигнувши вивезти із нього пушки. Всього було захоплено 23 орудія малого калібру. Але через 4 роки за умовами Кучук – Кайнарджійського миру (1774р.) фортеця знову повертається кримському хану.
Після того, як у 1783 році перестало існувати Кримське ханство росія починає цілеспрямовану політику витіснення буджакських ногайців. Перше виселення відбулося у 1784 році, але Татарбунари все ще продовжували залишатися ногайським містом, поки у 1807 році його населення не збільшилося за рахунок прибувших сюди задунайських козаків, які в свій час, після зруйнування Запорізької Січі пішли в Османську імперію та с часом побажали повернутися назад.
Восени 1790 р. під час російсько–турецької війни 1787-1792 рр. біля фортеці Татар-Бунар стояли табором російські війська під командуванням генерала Меллер – Закомельського. Підтвердження на плані табору виконаним французьким військовим інженером на османській службі А.Ж. де Лаффіт-Клаве. В самій фортеці ймовірно розміщувалися командуючий з канцелярією та штабні офіцери.
В Татарбунарах деякий час з 1807-1809 рр. знаходилася резиденція кошового Задунайської Січі. А в 1812 році місто, згідно Бухарестському трактату, в результаті військової компанії 1806-1812 рр. у складі Бесарабії остаточно відійшло до росії.
В місті інтенсивно почали споруджувати казенні будівлі та споруди. Споруджувались вони із каміння турецької фортеці, котру було розібрано. Залишилася лише стара баня згодом з якої зробили водяний млин.
У результаті російсько-турецької війни 1806—1812 років Татарбунари були знов захоплені та приєднані до росії згідно з Бухарестським мирним договором.
На початку ХІХ століття в Татарбунарах мешкали ногайські татари та біглі українські селяни, солдати, козаки. З часом місто почали навмисне заселяти різноетнічним населенням для асиміляції татар. У вересні 1807 року населення містечка стрімко збільшилося за рахунок задунайських козаків, які побажали перейти на бік росії. Починаючи з 1807 року усе мусульманське населення міста було переселене углиб російської імперії.
В 1809 році Татарбунари отримують статус містечка. з 1816 по 1818 роки, населення Татарбунар збільшилося. Тут вже проживають 78 сімей – 365 чоловік, а згодом кількість поселян збільшилася до 901 людини за рахунок переселень з Наддніпрянської України.
При цьому велика частка сімей володіла кам’яними житловими будівлями і лише одиниці тулилися в землянках, та і то доки будували хати. В першу чергу зводилися казенні будівлі і споруди. Як свідчать надійні першоджерела, перші поселенці просто почали розбирати залишки татарських будов, а 1816-го остаточно розтаскали і стародавню фортецю, складену з плитчастого вапняку. Не чіпали вони лише старовинну східну лазню, яку згодом «перепрофілювали» у водяний млин. До середини 1820-х в Татарбунарах було: лавок кам’яних – 16, будинків питущих – 2, льохів кам’яних – 2, млинів водяних – 2, вітряних – 6, кузня – 1, колодязів кам’яних – 2, кам’яний поштовий двір, будинок казенний кам’яний, кам’яний храм Успіня Божої Матері. Працювало ремісників: чоботарів – 8, вівчинників – 9, кравців – 4.
Етнічний склад поселення був досить різноманітним, по сусідству проживали українці, молдовани, євреї, болгари, росіяни, незначна кількість німецьких родин, особи духовного звання, відставні офіцери, селяни, ремісники.
У XIX столітті в місті діяло два жіночих і одне чоловіче училища, дві церковноприходські школи і богадільня в якій налічувалось 35 чоловік (зараз на цьому місті знаходиться п’ятиповерховий будинок за адресою: вул. Лесі Українки, 12а ), а в 1908 році відкрилася чотирикласна школа. У 1860-х роках тут існували митна і карантинні застави (на колишньому кордоні з Молдавським князівством) і йшла значна вивізна торгівля, на яку з’їжджалися торгівці майже з усього півдня Бессарабії.
У 1854 році в Татарбунарах була бакалійна й молочна крамниці, шинок, православна церква та синагога. У 1878-му тут засновано двокласне чоловіче училище Міністерства народної освіти: в першому класі навчалося 82 учні, а в другому 3 учні.
В 1861 р. Татарбунари реєструються головним статистичним органом як місто Бессарабської області. Вже у 1882 році у росії Бессарабське окружне управління вирішило, що Татарбунари це село, а не місто. Лише в 1890 році Сенат постановив відмінити постанову Окружного управління й повернути Татарбунарам статус міста.
У 1875 році прокладено поштовий тракт із Сарати до Татарбунар через Кундукський хребет і далі понад лівим берегом р.Кундук (Когальник) з пересіченням на півночі від Татарбунар по новозбудованому кам’яному арочному трьохльотному мосту (в народі Білий міст). Автор проєкта інженер – архітектор Бессарабської земської управи Курковський. Цей міст був окрасою не тільки поштового тракту, а й всієї округи.
1885 рік – вже налічується 445 дворів, а кількість мешканців становила 3565 осіб. Основним заняттям населення було хліборобство й тваринництво.
Станом на 1886 рік у центрі Татарбунарської волості Аккерманського повіту Бессарабської губернії, мешкало 3077 осіб. Відкрито Татарбунарське комерційне товариство взаємного кредиту, існували православна церква, синагога, 2 школи, лавка, 2 трактири, завод мінеральної води Тита Платонова (липованин за віросповіданням, сам вів богослужіння у липованський церкві, в будівлі якої сьогодні розташована станція швидкої допомоги) та 7 винних погребів, відбувались базари по неділях. Більшість будинків в містечку було накрито черепицею, виготовлененою на черепичному заводі Чикера.
Загалом у місті на кінець 19 ст. було 741 дворове господарство і складалося з приватної власності площею 4636 десятин.
Поселення умовно було поділено на квартали: липованський, німецький, єврейський та Маскисівка, Нежиберка, Лазарівка, Молдованка, Кордон. Умовні позначення використовуються місцевими жителями і сьогодні.
Інна Найдьонова-Кіріяк, директор Татарбунарського історико-краєзнавчого музею
FACEBOOK
TWITTER
