СИВИЙ лікар ще раз подивився на дівчинку – очі червоні, густі виділення жовтого кольору, повіки зліпилися. Зітхнувши, знову підійшов до дитини.
– Якщо хочеш жити та бачити, тікай зі свого дитячого будинку. Зір я тобі поверну. Іншим дітям менше повезло…
І потягнулися довгі дні лікування. Малій дівчинці було нестерпно боляче. Іноді здавалося, що очі западають десь глибоко у голову і там перевертаються. Та Віта вірила лікарю. Вона навіть запам’ятала його прізвище – Філатов. Тільки ще не розуміла тоді, що зір їй врятував найкращий офтальмолог країни.
Поступово біль проходив, все яснішими ставали предмети навкруги. Пора було повертатися до дитячого будинку, у Білолісся.
Насправді, Вікторії не так вже й погано жилося там. Її, маленьку та худеньку сироту із Шаганів, жаліли, особливо кухари. То лишній окраєць хліба тицьнуть у руки, то сухе молоко у чашці розведуть.
– Пий, яка ж ти худенька.
Поступово забувався голод, коли їм з бабунею не було що їсти – кухоль гарячої води, сухий окраєць. Тоді ж нездорову худобу та блідість учениці примітив викладач місцевої школи Лебеденко Пилип Назарович. Чоловік зрозумів, що вдома ця дитина не виживе, тим паче що баба Христя вже майже не вставала, а батьки дівчинки померли. Сирота.
Віта звикла, що її називають сиротою. Звикла до дитячого будинку, до вихователів. Тільки слова сивого професора не давали спокою. Очі не боліли, та було страшно, що хвороба повернеться і вона у свої дванадцять років стане незрячою.
ДІВЧИНКА наважилася на втечу. Зібрала свої скудні пожитки та пішки відправилася до рідного села, прямо через весняне бездоріжжя, коли водиця аж хлюпалася у благеньких черевичках, а вітер кидав у спину колючки холоду. Тільки сонечко тішило своїм промінням, відміряючи кожен кілометр, пройдений дитиною.
Вже й село Трапівка. Втомлена Віта прискорює крок – незабаром вечір. Та по-справжньому жахає великий рудий пес. Ще перед селом він ув’язався за нею, ступаючи по дитячих слідах. Його невідривний погляд холодить душу. Віта не витримує напруження, біжить вулицею, за щось зачіплюється, падає і темрява огортає її свідомість та тіло.
Через деякий час дитина оговтується. Їй тепло. Вона поволі відкриває очі – великий рудий пес лежить на її ногах, зігріваючи їх. Поруч, біля плеча, ще одна собака. І ще одна. Вони зграєю охороняють дитину, не даючи змерзнуть на ледве пришерхлій від інею землі.
Хто знає, яку подобу приймає янгол-охоронець…
ЗАКОЛИСАНА та майже заспокоєна дівчина засинає…
– А ну, геть звідси! Дитино, ти жива?
Якісь люди тормошили її за плече. Вже розбуджена від сну, Віта дізналася, що незнайомі чоловік та жінка їхали підводою, побачили що дівчинка спить в оточенні тварин, зупинилися, потім ще й підвезли до села Лиман.
А відігнані собаки мовчки стояли неподалік…
Майже потемню Віта ступала вулицею рідного села. Куди ж йти? Бабуня померли. Живими є два дядьки. Та чи приймуть вони племінницю, як рідну?
Трохи залякано постукала у двері. На порозі з’явився чоловік і зуздрівши небогу, здивувався.
– А я, дядько, до Вас жити. Приймете?
Той безпорадно озирнувся на свою дружину. Тітка була непоганою людиною. Але ж голод…
– Куди ж тебе? Ось свої четверо їсти просять, ще й ти п’ятим ротом будеш. Чого тобі в дитячому будинку не сиділося? Повертайся туди, звідкіля прийшла.
Правду люди кажуть, що немає сироті талану на цьому світі. Куди ж тепер? Між чужі люди?
Але ж янгол–охоронець… Дізнавшись, що племінниця у селі, за нею прийшов її другий дядько, Олексій. Взявши дівчинку за руку, привів до свого двору, у свою родину.
ЗАКРУТИЛОСЯ нове життя… Школа, дрібні дядькові діти, хатні справи та робота по господарству. Від втоми хотілося плакати. Та не можна – сирота.
Віта часто думала, яке життя було би в неї, якби були б живі мама й тато. Щаслива була б вона? Хто знає…
Виразно пам’ятає тата Івана та мамину маму, бабу Марію, яка жила у Будурах та люто ненавиділа зятя. А чому, й сама не знала. Як кішка чорна прошмигнула між ними. Тато гарний був, мав свою майстерню, у якій шив чоловічі костюми та пальто – грошенята водилися. Кохав свою дружину. По іронії долі, неньку також звали Марія. Так і пішло – баба Марія і мама Маша.
Матусю Віта майже не пам’ятала. Виринав гарний образ, тихий, лагідний. Якби не баба Марія, може, досі жива була б…
Не змогла змиритися теща із зятем. А як онука народилася, геть зненавиділа її. Якось приїхала до Шаганів та майже силою забрала доньку із маленькою дитиною. Вдома нікуди не випускала, не дозволяла бачитися із чоловіком. Не витримала мама Маша життя по закону черствої матері, запрягла підводу та подалася до свого Івана, з надією, що вони удвох зможуть їню донечку забрати.
На півдорозі зупинився кінь, шарпнувся від трави перекоти-поле, яка ганялися великими шарами від кожного поруху вітру степовими просторами.МОЛОДА жінка зійшла з підводи, щоб заспокоїти тварину та поправити упряж, як холодним повітрям кинуло під ноги коню кущ кураю, натягнулася збруя та лещатами замотала жінку. Кінь вправо-вліво – повисла мама Маша. Поки люди вгледіли, поки прибігли – понівечене тіло майже не дихало. Декілька днів в аккерманській лікарні, і зісталася маленька Віта у свої п’ять років без неньки.
Тут би змиритися, розділити горе, та баба Марія забирає онуку до себе, а зятя на поріг не пускає, дитину ховає, сердиться та лається.
Все ж вдалося забрати доньку. Зі сваркою, погрозами та прокльонами. Нарешті Віта з татом, з бабусею Христею. Вже нічого не стане на заваді маленькому дитячому щастю.
НІЧОГО, КРІМ ВІЙНИ… Забрали тата на фронт у 1944 році. Згинув у далеких югославських краях, залишивши донечку сиротою…
Все це згадувала Віта, так прагнучи щастя. Та яке воно? Не пізнала, хоча закінчила школу, працювала, пекла хліб у сусідньому селі. Окрім мізерного заробітку, ще й пишну хлібину раз на тиждень давали.
ОДНА ВІДРАДА для молодої гарної дівчини – танці у місцевому будинку культури. Де ж тільки сили бралися, щоб після денної праці ще й танок витинати. Навіть і не здогадувалася Вікторія, що тут зустріне свою долю, яку як відомо, не конем обминути, ні велосипедом об’їхати. У п’ятдесяті роки, велосипед на селі прирівнювався, як у наші часи, до крутої іномарки.
Саша Голубенко часто приїжджав на чудо–техніці до клубу, нікого особливо з дівчат не примічаючи. Тому й здивувався, коли Віта сама підійшла до нього. Виявляється, до неї чіплявся один із солдат–водіїв, що допомагали колгоспу збирати врожай. Дівчині вкрай був неприємний цей залицяльник, ось і попрохала Сашка провести її додому. А тому що? Потрібно, так потрібно. Ось так втрьох і пішли – Віта, Олександр та велосипед.
Наступного вечора знову – доріжка до дівочого дому. І знову, і знову. Розмови велися, цікаво разом було. Врешті Саша сказав:
– Чого дарма ходити. Давай поженемося.
Може і чекала дівчина слів ніжності та кохання, та хлопець їх не знав. А одружуватися потрібно, Віта подобалася йому. Гарна, роботяща, тиха.
Дядько Олексій також не зобидив сироту – весілля справив, приданим наділив. Все як у людей – бестарка (підвода), корова, подушки, одіяло, зерно.
Невже нарешті Бог змилувався над нею і дав те, чого не було у неї з дитинства: родину та дім.
ПРАВДА, боялася Вікторія чи уживетеся зі свекрами. І недарма боялася. Не заладилося. Особливо дошкуляв свекр, дід Явтух. Для невістки у нього завжди було дошкульне слово та зневажливий погляд. Нічим догодити не могла. Навіть будучи вагітною на останньому місяці, тягала важкі відра із мокрою глиною та щебнем. Дитина, хлопчик, родився передчасно, кволим та слабеньким. Прожив недовго. Помер крихіткою.
Сльози жінки, горе матері. Як ніколи, потребувала підтримки чоловіка. Олександр жалів її, але ніколи не підтримував дружину у домашніх конфліктах.
– Якось самі розбирайтеся між собою. Не буду влазити у бабські суперечки.
ОСЬ ТАК і котилося життя Вікторії Іванівни, то бурхливою рікою, то тихою заводдю. Дім, господарство, город – пазли, що нанизуючи одне на одне, як картину, малювали щоденні історії життя. Найбільша втіха – народження доньки Наталки та сина Семена. Діти – її відрада, допомога, забуття всіх прикрощів.
Свої діти завжди радість, але й чужі приносили у життя жінки краплини щастя. Тьотя Віта, саме так називали приморські школярі свою улюблену кухарку. Кожної перерви учні «брали штурмом» віконце шкільної їдальні, щоб за три-п’ять копійок купити неперевершені смажені пиріжки з повидлом та горохом. Вікторія Іванівна завше була усміхненою, могла комусь і зайвий шматочок м’яса до борщику підкласти. Пам’ятала голодне дитинство. А ми, діти, нічого не знали про неї… Завжди весела, усміхнена…
День за днем текло життя. Робота, дім, турботи. Непомітно старість підкралася, вже й троє онуків за шию обнімають, сиве волосся бабусине пестять. Навіть не сподівалася, що ще й весілля золоте з чоловіком разом зустрінуть. Як каже зараз молодь, було «круто» – фата, вигуки «гірко», подружки – сусідки, діти, онуки та її Саша, який поряд був всі оці п’ятдесят років.
А про прожиті роки часто нагадував розлогий горіх, що виріс біля будинку. У далеких п’ятдесятих подарував паросток цього дерева молодій робітниці саду Гавриленко Терентій Антонович. Подарував на щастя та втіху. А вийшло, що ще й на пам’ять. Росте він крислато серед двору, шепочучи вітами призабуті історії, враз у раз повертаючи дітей та рідних до далеких років дитинства, коли й дерева були більшими, і мама Вікторія – молодшою, і тато Олександр – статним…
**
Своїми спогадами про маму Голубенко Вікторію Іванівну поділилися зі мною її діти – Наталя Олександрівна та Семен Олександрович. Дякую їм.
А скільки ще таких історій живе у кожному селі, розкриваючи незбагнені таємниці людської долі…
Світлана ГРИЦЕНКО село Приморське
Фото з сімейного альбому родини Голубенко
FACEBOOK
TWITTER
