Мистецтво під час війни відтворює реальність та допомагає виживати.
Рік тому повномасштабна війна докорінно змінила життя України й кожного українця. Жодна сфера не залишилася незмінною й більше ніколи не буде такою, як раніше. Дуже гостро відреагували на війну й українські митці. Для них тема війни стала головною, це змінило й саме мистецтво: воно стало впливовішим соціально і навіть політично. Бо мистецтво — це про емоції, а війна — це про дуже сильні емоції: і негативні, й, як це не парадоксально, позитивні теж. Зусилля художників, письменників, фотографів, музикантів, режисерів, народних майстрів тощо спрямувалися на фіксації історичних подій, що відбуваються в Україні, певному документуванні злочинів росіян і рефлексії на
всі ці події.
В 2022 році Міністерство культури та інформаційної політики спільно з Державним агентством України з питань мистецтв та мистецької освіти створило платформу «Мистецтво під час війни» («Ukraine War Art Collection»), де наразі зібрані 336 мистецьких проєктів, і цей перелік ще
поповнюватиметься. Основна мета платформи – архівувати і записувати ті мистецькі прояви, які з’явилися в останні кілька місяців, з метою їх подальшого дослідження. Саме в рамках культурного
проєкту «Мистецтво під час війни» 29 квітня в Арт-галереї Арцизької публічної бібліотеки відбулась персональна виставка живопису і графіки татарбунарського художника ПЕТРА АНАТОЛІЙОВИЧА
РИБІНА.
Чудовий видався суботній день. А «зробила» цей день для багатьох мешканців та гостей міста Арциз
презентація виставки робіт художника із міста Татарбунари Петра Анатолійовича Рибіна. Всі неймовірні події є досить простими, але в цій простоті свій шарм і своя вишуканість. Просто його, Петра Анатолійовича, майстра живопису, людину, закохану у свою справу, просто запросила інша людина, закохана у свою справу, директор Арцизької міської публічної бібліотеки Галина Іванівна Гуцан. Вона запросила, а він прийняв запрошення. Просто. А всі, хто знайшов час, прийти на зустріч з цією чудовою людиною отримали ні з чим не зрівняне задоволення від душевного спілкування.
Емоції – вони такі, тільки спробуй їх висловити словами. І тут таке почнеться… Чи почнеш фонтанувати банальностями, або кліше, або скотишся до пафосу, або, або, або…
Але ж подія варта того, щоб спробувати. Ітак, прекрасна українська мова гостя, без претензій на щось особливе, природня, така, що викликає довіру с перших хвилин спілкування. Нуль надриву, нуль показухи чи самолюбування. Лише гідність, мудрість і впевненість, яку здобувають, коли багато років займаються улюбленою справою, коли, не дивлячись ні на що переконані в тому, що корисні цьому світу на своєму місці. Переконані, що в тому, що роблять є великий сенс. І це правда.
Ви скажете: «Ну що тут такого? Ну, малює людина, має сім’ю, виховав трьох чудових доньок, має шістьох внуків, друзів…. Таких багато». А я скажу – ні. Коли його донька, вчитель музичного мистецтва Дивізійського ліцею Світлана Шульга заграла на бандурі прекрасну мелодію, яка своєю чистотою примусила присутніх затамувати подих та прислухатися до свого серця, усі відчули спорідненість та схожість один з одним у своїх тривогах та хвилюваннях, сподіваннях та відчуттях. Стало зрозуміло, що ми всі однаково хвилюємося за майбутнє своїх дітей та країни, однаково стали закриті та натягнуті, як струни. Нам однаково стало не вистачати участі у житті один одного, нам катастрофічно бракує звичайного людського спілкування. Відчуття, що все погане відступає, а навколишній світ наповнюється теплом і світом. Як то кажуть, замість тисячі слів….
Вона, донька митця, не просто полюбила прекрасне, а й навчає цьому дітей, серед яких
і її діти. Шкільний ансамбль «Музики» зовсім юних музикантів та співаків, учнів 3-6 класів,
просто приїхав з села Дивізія разом зі своєю вчителькою. Просто заграли та заспівали.
Здавалося, що під звучання бандури співають янголи.
Ви знаєте, що таке відчувати усім тілом, усім нутром? У багатьох вже не вперше блищали очі.
Це, як плакати від щастя. А мурахи зрадливо бігали по тілу зверху донизу та назад.
А бачили б ви їх обличчя. Прості, спокійні та злегка здивовані реакцією оточуючих. Адже вони не вважають, що особливі, не усвідомлюють, що без жодних зусиль обминули усі перешкоди та умовності і торкнулись людських сердець.
Таких не багато, які самі є справжніми, цінують справжнє і плекають справжнє. Які вірять у мову мистецтва і вміють нею користуватись задля того, щоб світ став кращим, а люди добріші. В них це виходить. Це їх покликання.
А друзі нашого героя? Поєднані багаторічною діяльністю – вони не просто друзі, вони – люди,
яких відносять до категорії близьких, вони об’єднані спільною діяльністю та відпочинком, готові подолати сотні кілометрів за день, щоб підтримати нашого гостя в важливій для нього події.
До них належить Работін Юрій Анатолійович, голова правління Одеської регіональної організації
Національної спілки журналістів України. Харізматичний та іронічний, ерудований та щедрий на
добре слово про свого друга, нашого героя, вмить завоював аудиторію своєю невимушеністю.
У наш час, далеко не кожен може похвалитись такими друзями. Адже наростаюча конкуренція робить нас скупими на похвалу. Люди з легкістю критикують або засуджують. А от побачити хороше – це начебто визнати, що ти гірший, не всі люди на це здатні.
Людмила, дружина Петра Анатолійовича спостерігала за тим, що відбувається, мовчала, жодного
разу не притягувала до себе увагу. Але всі розуміли, яку роль відіграє дружина у житті митця.
Завдяки її підтримці, розумінню чоловік має можливість успішно займатися улюбленою справою,
яка вимагає ресурсів часу та фінансів.
Ви ще вважаєте, що тут нічого такого? А мені здалося, що до нас приїхала не просто родина,
а джерело. Звідки виходить все найкраще, що притаманне українцям.
Від усього серця дякую за час, які ми провели разом. За атмосферу щирості та людяності. За простоту та відкритість. За справжність та щирість. За відчуття гордості за те, які люди живуть поруч.
«А картини? Що в них?» – спитаєте ви. В них – цілий світ очима Петра Анатолійовича. Такий, яким його бачить він. В них – відображення його сприйняття нашої реальності. Але, що я вам розповідаю. Краще один раз побачити. Місце зустрічі: Арт-галерея Арцизької міської публічної бібліотеки.
Ольга ДОБРЯКОВА
Фото Марини Ульянкіної
FACEBOOK
TWITTER
