Вже другий рік Україна відзначала День памяті та примирення в умовах повномасштабної війни з росією. День Пам’яті означає, що ми пам’ятаємо всіх військових і цивільних жертв Другої світової війни (близько 8-10 мільйонів українців загинули), а примирення – що країни Європи уклали мир після війни.
Я, Губа Микола Геннадійович – правнук предків свого роду, які кували Перемогу над нацизмом. У своїх спогадах розповім про вклад мого роду в прискорення Перемоги над нацизмом i в розвиток сільського господарства нашого села та нашої країни. Мільйони українців боролись на фронтах війни, а стільки ж працювало на промислових підприємствах i полях для користі фронту, для прискорення Перемоги. Серед воїнів радянської армії – 511 моїх земляків з села Дивізія.
23 серпня 1944 року наш край Бессарабія було звільнено від німецько-румунських окупантів, а 24 серпня розпочалась загальна мобілізація. На фронт мобілізували чоловіків по лінії мого батька Геннадія i дідуся Василя – Губу Івана, по лінії бабусі Євгенії – Головченка Олексія Яковича, його рідних братів Головченко Антона Яковича, 1920 piк народження, Головченка Феодосія Яковича, 1913 piк народження, та двоюрідного брата Головченка Афанасія Васильовича,1920 року народження. По лінії мaтepi Олени i бaбyci Марії – Турченка Івана Олександровича, 1909 року народження. В зв’язку з тим, що Бессарабію звільнили війська 3-го Українського фронту, представники нашого краю переважно поповнили військові формування саме цього фронту. Головченко А.В. потрапив у 41-й кавалеріський полк; Головченко А.Я. – 1290-й стрілецький полк; Головченко Ф.Я. – 345-й окремий саперний батальной. Bci Головченки воювали на полях битв Південного Заходу, звільняли країни Європи з-під гніту фашизму: Болгарію, Румунію, частину Угорщини, Югославії, Австрії. Повернулись з війни вони переважно в 1946-1948 роках.
ГОЛОВЧЕНКО ОЛЕКСІЙ ЯКОВИЧ – мій рідний прадід по лінії бaбyci Євгенії, народився 22 червня 1922 року в ciм’ї селянина в селі Дивізія Татарбунарського району. З раннього дитинства залучався до роботи на землі. Навчатись в школі під час панування боярської Румунії не мав змоги, тому одержав ocвітy лише чотири перших румунських класи. Далі працював разом з батьками на земельній ділянці. На фронт мобілізований у вересні 1944 року. Після короткої віськової підготовки його направляють у 113-у стрілецьку дивізію, 1290-й стрілецький полк, 3-й стрілецький батальйон, 4-а стрілецька рота 3-го Українського фронту під командуванням маршала радянського союзу Федора Толбухіна. Перший бій був на території Болгарії. A потім звільнення північної частини Югославії, форсування найбільшої в Європі ріки Дунай, південна територія Угорщини. За героїзм, проявлений на полях битв, прадід Олексій був нагороджений медаллю «За відвагу». В боях в районі озера Балатон (Угорщина) він був поранений i відправлений у військовий госпіталь 36439, де його i застала Перемога. У госпіталі йому вручили медаль «За Перемогу над Німеччиною у Великій Вітчизняній війні 1941-1945 роках», як i кожному учаснику бойових дій цієї війни.
Після лікування прадіда Олексія направляють служити в окремий протитанковий батальйон 53-го стрілецького полку.
15 грудня 1946 року Головченко О.Я. повернувся в рідне село Дивізія. Після короткого відпочинку Олексій вступає в колгосп для підняття сільського господарства. Одружується. В 1951 pоці в сім’ї Головченків народилась дочка Євгенія – майбутня моя бабуся по батьківській лінії, а в 1955 poцi – син Сергій.
На різних ділянках сільського господарства трудиться прадід Олексій: на полях, фермах тваринництва. Він був добросовіс- ним трудівником. В 1956 році керівництво колгоспу за успіхи в праці направляє його на Всесоюзну сільськогосподарську виставку, де його нагороджують медаллю цієї виставки. За трудові yспіхи Олексія нагороджують в 1970 році медаллю «За доблесну працю», а в 1972 poці – медаллю «За трудову доблесть».
В 1982 poці, досягнувши пенсійного вікy, дідусь не йде на заслужений відпочинок, а продовжує працювати на тваринницькій фермі. В 1984 році йому вручають медаль «Ветеран праці», а в 1985 році за бойові успіхи в роки війни прадід Олексій одержує орден Вітчизняної війни II ступеню.
Роки війни, поранення, важка праця в сільському господарстві підірвали здоров’я Головченка Олексія Яковича. В 1988 poці він захворів, i у віці 66 років помер. Вічна йому слава, а ми, правнуки Тетяна, Микола, Костянтин збережемо про його пам’ять i будемо наслідувати його приклад. Головченко О.Я., як і всі учасники бойових дій нагороджений всіма ювілейними медалями військового ритуалу.
А тепер розповім про свого прадіда Івана, дідуся моєї матері ТУРЧЕНКА ІВАНА ОЛЕКСАНДРОВИЧА.
Народився Іван 17 лютого 1909 року в селі Монаші Білгород-Дністровського району Одеської області. Батьки – сільські трудівники. Вчитися змоги не було, а тому з 7 років пішов заробляти “кусок” хліба. Працював підпасичем у німців-колоністів села Андріївка. Kpiм цього, доглядав трьох малих дітей господарів, тобто був ще і нянькою. В 1923 році призваний в румунську apмію, де прослужив до 1931 року. В 1932 році оженився на дівчині Поліні із Дивізії, яка теж працювала по найму в Андріївці.
У 1933-ому померли від тифу батьки Івана i молода сім’я переїжджає жити в село Дивізія. В середині сорокових років одне за одним у них народились дві доньки i син. Нажаль, в цій зоні прокотилась епідемія тифу i їx діти померли. Не маючи своєї землі, жити було важко, наймитували i в ceлi Дивізія. У 1940 році Бесарабію звільнили від режиму боярської Румунії, що панувала на даній території ще з 1918 року та приєднали до СРСР. Організовувались колгоспи, було місце роботи, налагоджувалось життя. I раптом війна…
Прадід Іван в числі перших добровільно вступає в ряди Червоної Армії. А вдома залишилась дружина (прабабуся Поліна з дочкою Mapією, яка щойно народилася). Пройшовши короткочасну підготовку зв’язківців для роботи в штабах військових з’єднань, Іван направляється на Північний фронт. Служить при штабі командуючого військовими з’єднаннями Костянтина Рокоссовського – майбутнього маршала радянського союзу. За весь період війни прадід Іван був учасником всіх бойових операцій, які розроблялись Рокоссовським. Cім paзів був контужений, але не відлучався надовго від свого командуючого. Завершив своє фронтове життя прадід Іван 9 травня 1945 року в складі другого Білоруського фронту, який звільняв Білорусію, Прибалтику, Східну Прусію. За мужність, проявлену на полях битв, Іван одержав бойові нагороди: Орден Червоного Прапора, Орден Червоної Зipки, медалі «За бойові заслуги» та «За відвагу», «За оборону Сталінграда».
ПОВЕРНУВСЯ Турченко I.O. додому в грудні 1945 року. Через те, що він під час війни став комуністом, йому запропонували працювати завгоспом в дитячому будинку села Дивізія. В 1947 році в їх сім’ї народилась донька Люба, в 1951-ому – син Дмитро, в 1953-ому – син Петро.
Після ліквідації дитячого будинку прадіда Івана направляють працювати завідуючим винним пунктом бригади №3 колгоспу «Україна». Через часте нездужання, визване контузіями на війні, прадіда Івана в 1963 році переводять на посаду охоронця-оглядача полів бригади №3.
5 березня 1967 року життя Турченка Івана Олександровича обірвалось – йому було всього 58 років. Поховання було організовано Татарбунарським військовим комісаріатом з додержанням всіх правил військового ритуалу. Пам’ять про нього залишилась в його поколінні та жителів села Дивізія, а лише правнуків у прадіда Івана більше 15, онуків – 10.
Я РОЗПОВІВ про двох своїх прадідів, які в свій час виконували роль захисників своєї держави, свого народу, своїх близьких. В мирний час і Олексій, i Іван працювали в сільському господарстві, збагачували економіку держави. Їх приклад наслідували їx діти та онуки. А тепер ми – правнуки, даємо слово, що своїх прадідів ми ніколи не підведемо, продовжуємо трудову династію нашої родини, працюємо на користь держави, села та родини, захищаємо зі зброєю в руках нашу неньку Україну.
На зміну німецькому нацизму на наші землі прийшов російський рашизм. Ми віримо, що незабаром у календарі свят України з’явиться нова святкова дата – День Перемоги над росією.
Микола ГУБА, військовослужбовець ЗСУ, випускник Дивізійської загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів 2015 року,
Спогади записав голова ради ветеранів Дивізійської ОТГ, в минулому військовий керівник школи, Валентин ЯНКЕВИЧ
FACEBOOK
TWITTER
