ЧИ ЧАСТО ми замислюємося, який слід залишимо після себе? Яким буде результат нашого життя, всього нами створеного, доброго та недоброго? І чи вийдемо «на плюс» із втіленими та не втіленими своїми мріями, думками, планами, вчинками, усім зробленим чи відкладеним «на потім», для чого одному Богу відомо, скільки часу ще залишилося?
Людина, яка зробила себе сама, — популярною, успішною. Сільський хлопчина, що поставив просту і амбітну мету — залишити по собі добрий слід на цій землі, і ніколи не соромився свого походження, а навпаки — все життя пишається тим, що він — українець, козацького роду. До свого сімдесятирічного ювілею, який відзначає 19 вересня, він прийшов з великим творчим багажем. Талановитий менеджер, який ламає стереотипи і на власному прикладі доводить, що немає неможливого, якщо знайти справу свого життя і вкладати в нього душу і серце всього себе. Керівник нової формації, який створив власний бренд «школа Попова» та капіталізував його. Чоловік, який, як сам каже, атакує життя, не боїться критики, має достатньо самоіронії та завжди залишається собою. Людина мудра і надзвичайно відповідальна, яка живе на позитиві і досі почувається молодою, — у своїх думках, емоціях, проектах, у сприйнятті життя, спілкуванні з молоддю. Як досвідчений шахіст, він обмірковує та розраховує кожен хід. Крізь м’яку делікатність і сором’язливу скромність завжди пробивається воля. Людина гострого аналітичного розуму, яка вміє однією фразою розкрити сутність явища.
Це все він – МИХАЙЛО ПОПОВ, сьогоднішній ювіляр, легендарний директор Татарбунарського НВК «Школа-гімназія», підприємець, меценат та ідейний натхненник багатьох благодійних заходів.
У народі кажуть, що щастя людини не має виміру. Проте щасливцями долі вважають тих, хто зумів побачити й розкрити свій талант, несучи людям добро й не вимагаючи нічого натомість.
Початок педагогічного шляху
Народився в простій селянській сім’ї у мальовничому селі Нагірне Ренійського району. Світле дитинство, крилаті мрії та перші кроки пізнання світу… Дуже любив природничі науки. Закінчив десятирічку. Із середнім балом атестата «відмінно» міг вступати в різні вищі навчальні заклади. Але у вчителі, зізнався Михайло Пилипович, потрапив випадково. І ніколи не думав, що затримається надовго.
Мати радила йти у медичний, дід орієнтував на сільське господарство, батько сказав: «Поступай куди бажаєш, це буде твій вибір, твоє майбутнє». В тому, що Михайло та ще його три однокласники обрали для вступу хімічний факультет Одеського університету імені Мечникова на 90 відсотків і «винен» їхній класний керівник, який викладав хімію в старших класах.
«На жаль, для зарахування у студенти не вистачило на іспитах одного бала. – розповідає Михайло Пилипович. – І я згадав слова, з якими виступав на випускному вечорі: «Яке би море дрібних невдач, яка б біда не пригнічувала, руками стисні горло і не плач, сідай за стіл і все почни спочатку».
В селі якраз почали будувати нову триповерхову школу, і Михайло пішов працювати будівельником в Ренійський міжколгоспбуд. За рік отримав спеціальність каменяра, штукатура, монтажника, а наступного року вже без проблем став студентом хімфака.
І там, в університеті, по-справжньому «захворів» хімією: наукове товариство, студентські конференції…
Після закінчення університету майже твердо вирішив займатися чистою наукою, захистити дисертацію. А поки поїхав вчителювати в Трапівську середню школу Татарбунарського району, щоб спробувати себе. Так починався його педагогічний шлях. У школі викладав хімію і фізкультуру. Разом з учнями примудрявся вести фотогурток, спортивні секції. Запросто міг скинути піджак і поганяти футбольний м’яч. До речі, спорт – його давнє захоплення, яке не минає й досі.
Став ще й класним керівником випускного 10 класу. Можливо, це зіграло вирішальну роль: цікаві уроки, допитливі учні, спільна робота з дітьми на полі, КВК, спортивні змагання і таке інше. Одним словом, забурлило життя.
ЗВИЧАЙНО, паралельно готував документи у Київський інститут хімії та високомолекулярних сполук. Працював під керівництвом досвідченого наукового керівника. Диплом збирався писати й захищати іноземною, тому що непогано володіє німецькою мовою.
Після року роботи відправив все необхідне для вступу до аспірантури, готувався до іспитів і… раптом Михайло Пилипович чинить «нерозумно». Він не їде здавати кандидатські іспити, бо на той час був класним керівником десятикласників. Як залишити випускників? Він вирішив, що це для нього – найвагоміший аргумент. Там, в Одесі – улюблена наука, цікава справа, але тут – улюблені школа, учні.
І закрутилася шкільна карусель – направлення на курси керівників шкіл, перевід в Вишнівську середню школу заступником директора школи.
Так промайнуло чотири прекрасних роки серед добрих, чуйних людей. Михайло Пилипович встигав й уроки проводити і до олімпіад з хімії готувати учнів, і тренувати школярів грати в баскетбол, волейбол, настільний теніс. На початку 1983 року – нове призначення. На посаду директора в Глибоківську середню школу.
Директорство в Глибоківській школі
Директорство в Глибоківській школі – найкомфортніший час педагога Попова Михайла Пилиповича. По-перше, добрі, доброзичливі, чуйні мешканці села (більшість із них, зрозуміло батьки учнів). По-друге, і це головне – школярі, які хотіли і вміли вчитися. Тому й був випуск, який у 1983 році всім класом залишився працювати у колгоспі «Татарбунарського повстання». Звісно, сильна підтримка була від голови цього господарства Тура Василя Захаровича, який підтримував усі ініціативи молодого директора школи. Друге дихання отримав і педколектив, який згуртовано та реалізовував нові напрями у реформі школи. Кожний день педагога сповнений енергії, насичений працею. Він досягає високої результативності: його учні мають високий та достатній рівень навчальних досягнень. Як результат, за 1983-1990 роки Глибоківська середня школа чотири рази ставала переможцем у популярному тоді соціалістичному змаганні шкіл району, тобто найкращою школою району.
Треба помітити, що Михайло Пилипович – із числа невгамовних і «незручних». У нього погляд на світ – скептичний. Погляд на себе – теж, тому і не було в нього повного задоволення від роботи, від зробленого. Багато колег його не розуміли. Ну що йому ще треба, цьому Попову? П’ятиденка є, школа на самоконтролі, запроваджено залікову систему, працює Рада школи, вчителю надано свободу у виборі форм і методів проведення уроків, довільно планують позакласну роботу, атмосфера в школі – постійний пошук нового, прогресивного.
Виявилося, що ж йому, як директору, не давали життя «кайдани» у вигляді інструкцій і різних настанов, набрид диктат, виводили із себе непосильні для учнів і нікому не потрібні навчальні плани, програми, застарілі посібники та підручники. Він вважав, що можна працювати за бюджетним госпрозрахунком, тобто певною сумою розпоряджатися на власний розсуд, зарплату платити диференційовано, кошти витрачати на власний розсуд. Але про це доводилося тільки мріяти. І Михайло Пилипович залишався оптимістом і мріяв про журавля в небі. Він творив і постійно шукав нові форми та методи проведення уроків, впроваджував передові педагогічні технології.
Його колега-однодумець Михайло Дмитрович Покровщук, який очолював Тузлівську школу-інтернат, під час зустрічей постійно жартував: «Тебе зі школи ще не вигнали?»
Збереглися вислови учнів Глибоківської школи про свого директора, що «Михайло Пилипович – хороша людина, з ним можна поговорити, як із рівним», «він спокійний і врівноважений, не нервовий», «з ним можна спілкуватися не тільки на уроках, а постійно», «з директором мені не треба прикидатися і бути пай-хлопчиком. З ним я такий, як є». Свій авторитет Попов завойовував не диктатом і неприступністю, а швидше за все, взаємною повагою: «На уроці – я вчитель, на перерві – старший товариш. Не визнаю дистанції».
Працюючи в сільських навчальних закладах, Михайло Попов проявив себе талановитим учителем та керівником, який володіє педагогічною майстерністю, має організаторські здібності, може вести за собою колектив, вміє у кожного учня плекати віру у власні сили. Кожен урок Михайла Пилиповича – то спалах справжнього натхнення, приклад для наслідування.
Зоряний час Михайла Попова
Звичайно, керівництво помітило перспективну роботу директора та запропонувало піти на підвищення. Але Михайло Пилипович постійно тактовно відмовлявся, бо надто зроднився та прикипів і до школярів, і до мешканців села Глибоке. Проте «камінь воду точить». І ось на початку 1991 року кризового менеджера, як зараз модно говорити, переконали прийняти керівництво Татарбунарської середньої школи №2, яка переживала важкі часи. Школа перебувала у стані глибокої кризи: за чотири роки Попов був там вже четвертим директором. На той час більшість найдосвідченіших вчителів разом із попереднім директором перейшли на роботу до нової школи (зараз – Татарбунарський ліцей імені Василя Тура). І політична обстановка змінилася: закінчився період стабільності, розпався Радянський Союз. Це ознаменувалося важливою подією: створенням нової держави – незалежної України. Потрібно було не лише відроджувати Татарбунарську школу, а й створювати новий колектив однодумців, до того ж патріотів молодої держави.
З подвоєною енергією Михайло Пилипович взявся за роботу, хоча спочатку було дуже важко. Не було житла, тому майже чотири роки довелося діставатися щодня з Глибокого до Татарбунар. Треба було повернути у вчителів та учнів віру в себе, у свої можливості.
Щоденні ранкові зарядки та хвилини класного керівника дисциплінували учнів. В результаті підвищилася успішність, стали завойовувати призові місця на районних, обласних та всеукраїнських конкурсах та олімпіадах, спортивних змаганнях. Учні з 1 по 11 класи брали участь у шкільних Малих Олімпійських іграх. Було відкрито перший гімназичний клас, де учні вивчали 5 мов.
УСЬОГО не перерахувати. Вчителі ставали переможцями обласних конкурсів «Вчитель року». Михайло Пилипович у 2001 році стає переможцем обласного конкурсу «Учитель року» у номінації «Директор школи», за що був нагороджений персональним комп’ютером. До речі, першим у районі. Декілька років випускники школи разом з атестатом зрілості отримували посвідчення водіїв автомобіля, а багато ще й студентські квитки, оскільки було укладено договори про співпрацю з вишами міста Одеса. Шкільне життя кипіло: різноманітні змагання, конкурси ерудитів, краси тощо.
Людина мудра і надзвичайно відповідальна Михайло Попов був не просто керівником навчального закладу, а й адміністратором, економістом, юристом, маркетологом, менеджером, фахівцем з кадрів. І, звичайно, психологом, соціологом, педагогом. Він – прихильник безконфліктної педагогіки. Логіка і переконання, здоровий глузд – головні у роботі педагога. Він упевнений, що в душі кожної людини може задзвеніти «заповітний дзвіночок» мудрого життя. Директор наполегливий і честолюбний. Він працював, працює і живе за принципом: «Якщо бути – так бути найкращим». Він визначав вектор розвитку школи. Вищу мету. Місію. Мрію. Ту захмарну далечінь, до якої заклад прагнув із року в рік – стати найкращими, зробити освітній простір сучасним, забезпечити стовідсотковий вступ до вузів…
Він не писав наказів, грізних і лютих, не загрожував «неслухняним» учням та вчителям, він твердо й неухильно вів «шкільний корабель», оминав айсберги та рифи до мети. Так, завдяки його ініціативі в 2000 році у школі було відкрито два гімназичні класи, а через декілька років здійснилася мрія Михайла Пилиповича – задіяла «Школа-гімназія». Татарбунарська загальнооствітня школа І-ІІІ ступенів №2 набуває статусу навчально-виховного комплексу «Школа-гімназія».
Громадська діяльність Михайла Пилиповича
Громадська діяльність для Михайла Пилиповича – справа не нова, адже жителі села, міста та району довіряли своєму представнику, цінуючи його ділові та людські якості, вміння вислухати й підтримати. Обирався депутатом сільської ради, Татарбунарської районної ради. Працюючи директором школи, був головою різних методоб’єднань, шкіл передового педагогічного досвіду. Після виходу на пенсію п ять років обирався головою Громадської ради при Татарбунарській райдержадміністрації.
З 2014 року, самого початку російсько-української війни неодноразово надавав матеріальну допомогу своїм учням, які воювали на сході країни. З початком широкомасштабного вторгнення росії в Україну активно займається волонтерством: передає кошти, проводить закупку необхідних матеріалів для татарбунарців, які захищають нас (на сході та центрі) від окупантів, допоміг придбати авто для одного із підрозділів ППО, допомагає придбати та доставити сировину для плетіння маскувальних сіток в нашому Палаці спорту.
Головне в житті – сім‘я
Звичайно, окрім професійної діяльності, у Михайла Пилиповича широкий спектр захоплень: він азартний футбольний вболівальник, грає у настольний теніс, дуже любить подорожувати та відкривати для себе ще не вивчену Україну, цікавиться історією, колекціонує монети і значки, які почав збирати ще школярем.
Головне в житті – сім’я, переконаний ювіляр. Родина – це джерело натхнення, рушійна сила, поле для самореалізації. Вона завжди зрозуміє і прийме, вислухає та допоможе, щиро порадіє і заспокоїть у хвилини смутку. Разом із чарівною дружиною Ольгою Василівною виховали двох прекрасних дітей Юрія та Світлану, які також отримали вищу освіту, як і їх батьки, в Одеському університеті імені Мечникова. Найбільшою радістю і втіхою для подружжя Попових є п ятеро онуків.
За своє життя Михайло Пилипович неодноразово бував за кордоном: і в Австрії, і в Угорщині, і в Німеччині. З Францією ж пов’язана особлива сторінка в біографії сім’ї Попових. Мене ця історія дуже зацікавила.
«Під час Великої Вітчизняної війни мій дід Володимир, як усі, воював, подальша його доля склалася з одного боку трагічно, з іншого, мабуть, щасливо, – розповідає Михайло Пилипович. – Дід потрапив до Франції і багато десятиліть вимушено розлучив себе з батьківщиною. Але ніхто не знає, як склалася б його доля, якби він повернувся після війни з-за кордону додому. Таких, як правило, чекала табірна баланда. Понад тридцять років дід боявся дати про себе знати. І лише на початку 70-х написав листа. Двічі потім приїжджав до СРСР сам, кликав у гості, але в ті роки виїзди за кордон були майже нереальними, тим паче нереально це було мені, молодому комуністу. І ось в 1997 році вперше ми з донькою змогли поїхати до діда-прадіда під Гренобль. Більш ніж через 50 років своєї вимушеної еміграції дід Володимир зміг показати своїм родичам країну, яка стала його другою батьківщиною, те, де і як він влаштувався після війни: служив у Французькому іноземному легіоні, а потім до самої старості працював на алюмінієвому заводі. Ось така історія.
СЬОГОДНІ Михайло Пилипович Попов святкує свої ювілеї: і життєвий (70!), і вчительський (45!), і директорський (30!)… Напевно, для будь-якої людини це не просто період в житті, а величезний шлях, повний радощів і прикрощів, перемог і невдач. Щастя для нашого ювіляра – це можливість зустрічатися з близькими і спілкуватися з друзями, яких у нього багато, та знаходити радість у повсякденних речах, навіть у звичайних дрібницях, із посмішкою зустрічати і проводжати кожний день.
– Михайло Пилиповичу, що би Ви порадили, побажали нашим читачам?
– Тішитися тим, що маємо, цінувати. Живі, здорові, є можливість обійняти рідних, спати у рідному домі – це вже велике щастя. Хочеться, аби мир нарешті прийшов на нашу багатостраждальну землю, аби ми вже запанували у своїй сторонці й зажили щасливо.
Марина УЛЬЯНКІНА
Фото з сімейного альбому родини Попових
ТАК СТАЛОСЯ, що я, як завідувачка районного методичного кабінету відділу освіти, тісно співпрацювала з Михайлом Пилиповичем Поповим з кінця 80-их років, коли він очолював педколектив Глибоківської середньої школи.
Саме тут відбулося успішне становлення молодого перспективного директора, як керівника з сучасним способом мислення, лідера інноваційних змін в освіті, на той час зашореній різними директивами та інструкціями, що гальмували вільний розвиток творчої педагогічної діяльності. Проте Михайло Пилипович – людина, якій притаманний творчий поступ і пошук нестадартного рішення освітянськіх проблем, тут у невеликій сільській школі уперше на теренах району й області втілив інноваційну систему спадкоємність освітніх ланок на рівні дитячого садка і початкової школи, яка набагато підвищила ефективність освітнього процесу в школі. А вже у 1991 році, керуючи Татарбунарською середньою школою, найбільшою в районі, він здійснив наступний новаторський крок. Спираючись на великий творчий потенціал, накопичений за 9 років спільної напруженої роботи всіх учасників навчально-виховного процесу – дирекції школи, високопрофесійного Михайло Пилипович педагогічного колективу, учнів, батьків – Михайло Пилипович здійснив свою давню мрію – розбудувати інноваційну школу на принципах дитиноцентризму, в якій центральною фігурою є дитина з її потребами. Таким чином, уперше на теренах області з’являється навчально-виховний комплекс «Татарбунарська загальноосвітня школа 1-3 ступенів-гімназія», яку і в районі, і в області називали «школою Попова». Чи може бути вищою така оцінка діяльності директора школи? На цей час припадає найбільший розквіт цього центру інновацій у районі та області: найвищий коефіцієнт навчальних досягнень учнів, 75 відсотків яких мають достатній і високий рівень, а звідси найбільша кількість переможців районних, обласних, всеукраїнських предметних олімпіад, конкурсів Малої академії наук, мовно-літературних природничих математичних конкурсів і змагань… Сюди їздили за досвідом з усієї України, області, району. Тут плідно працювали інноваційні майданчики, 24 школи перспективного педагогічного та управлінського досвіду, постійно діючі семінари… Здається, результати його управлінської діяльності переконливі.
Проте, щоб підтвердити право бути лідером такого потужного колективу, Михайло Пилипович Попов йде на ризикований крок: подає заявку на участь в обласному етапі Всеукраїнського конкурсу «Учитель року» в номінації «Директор школи « і … блискуче перемагає, вразивши оригінальними ідеями та їх втіленням у конкурсних змаганнях високоповажне журі з Міністерства освіти, Академії педагогічних наук, кращих управлінців освіти області… Пройшли роки, а «школу Попова» згадують і сьогодні: його колеги педагоги та директори шкіл, покоління випускників школи, їхніх батьків… Бо він – не просто управлінець, він – вільна творча, гуманістично спрямована особистість, що виховує собі подібних.
Альбіна ВИТОВТОВА
МИХАЙЛО ПИЛИПОВИЧ вражав своїм всебічним сильним потенціалом: учительським, директорським, людським. Йому вдалося створити сильний, професійний колектив школи, створити комфортні умови для роботи кожного, залучати молодих фахівців, які залишалися працювати, оскільки відчували допомогу та підтримку всього колективу та директора в районі з’явилися профільні та гімназичні класи.
Його школа була першою в районі, де було проведено інтернет. І це також була його ініціатива, розширення можливостей школи для вдосконалення освітнього процесу.
А вже те, що йому вдалося зробити для випускників не тільки своєї школи, заслуговує на особливе захоплення. Михайло Пилипович, як директор школи, укладає договори з Одеськими вищими навчальними закладами про проведення підготовчих курсів на базі своєї школи: з університетом ім. І. Мечникова, з інститутом К. Ушинського, з інститутом харчових технологій, з інститутом холодильної промисловості. Випускники займалися у вихідні дні. Наприкінці травня складали іспити і ставали студентами цих вишів задовго до початку вступної кампанії. А на своєму випускному вже отримували студентські квитки! (Пізніше і випускники з інших шкіл запрошувалися на ці курси). Захоплювалася сміливістю, впевненістю у собі, його наполегливістю у досягненні поставленої мети. Навчалася цьому в нього.
Валентина НОСУЛЕНКО, с.Білолісся
Я ПРАЦЮВАЛА під керівництвом Михайла Пилиповича вісім років. Його заслуга в тому, що він сформував, згуртував наш колектив та постійно працював над його розвитком.
Як директор завжди узгоджував свої рішення з колективом, профкомом школи. Усі питання вирішував виважено, спокійно, не допускав підвищення голосу ні на адресу вчителя, ні на адресу учня. Його інтелігентність, легкий гумор сприяли цікавому спілкуванню. Я, як голова профкому школи, погоджувала з ним багато питань. Повз його уваги не минало нічого, навіть, здавалося б, незначне. При розподілі премії все було об’єктивно, головне, кожен знав у колективі, що його успіхи, успіхи колег оцінені справедливо. Вникав у проблеми особистого характеру працівників школи, учнів. І допомагав усім. Директор, під керівництвом якого працювалося цікаво, комфортно, результативно. Згадую із вдячністю.
Алла ЯНЄВА
FACEBOOK
TWITTER
