Історичних пам’яток на території України багато. Значно менше їх на невеличкій ділянці в межах села чи сільського району. Але вони є – це будівлі (школи, церква, маєтки, клуб та ін.), природні об’єкти – річки, озера, дерева, колодязі, джерела, а також пам’ятники, склепи, могили. Їх значення важко переоцінити. Вони розповідають нам і нашим сучасникам про різні події в історії всієї країни та місцеві події, про заняття, господарство, побут, звичаї, культуру наших предків. Чим більше пам’яток, тим глибші і достовірніші знання про наш край і тим вони конкретніші. І велике щастя, коли через них ми довідаємося про своїх дідів та прадідів, їх вподобання, звичаї, заняття та інше. Чим більше знаємо про пам’ятки, тим більше взнаємо про минуле свого села, своїх пращурів, тим більше ми їх зберігаємо для майбутніх поколінь.
Були б ми уважніші, то зберегли б прекрасну будівлю Гордієнків по вулиці Лесі Українки на території колишнього дитбудинку (адмінкорпус) з різнокольоровою черепицею, з червоної цегли та кольорової мозаїки на вікнах; меценатів Чорних – будівлю початкової школи в західній частині села; склепи й могили на цвинтарях; пам’ятники зі списками загиблих у війнах та могили священників в церковній огорожі, джерела та колодязі. Не допустили б руйнування сучасних об’єктів: школи, гаража, ферм, системи зрошення та інших господарських об’єктів, побудованих предками у рідному селі Дивізія, відчували б себе господарями на рідній землі.
Сьогодні мова піде про об’єкти на Бессарабському поштовому шляху в межах нашого села.
З давніх часів велике значення мали торовані шляхи, які зазнали удосконалення за турецького панування в Буджаку. В межах нашого села зберіглося декілька пам’яток того часу.
Досить ґрунтовно подав відомості про роботу транспорту в турецький період та часи російської імперії краєзнавець з села Білолісся Микола Босенко в газеті «Татарбунарський вісник» № 43 від 08.06.2011 року (сторінка 3) в статті «Курні шляхи малої Вітчизни».
Він зокрема писав «… у грудні 1806 року фактично настав кінець більш як трьохсотлітньому пануванню у нашому краю турецьких яничарів. Їх гарнізони здали без кровопролиття Бендери, Акерман, Кілію. Не встигли завдати будь-якого пошкодження фортецям. Ізмаїл і на цей раз, виявився «міцним горішком» і був взятий тільки в 1809 році під проводом Багратіона.
Опісля турків залишились в задовільному стані мости і греблі на нечисленних дорогах, що єднали ці міста між собою (як вже зазначалось така дорога в турецький період і через село Дивізія (тоді Аджичьоль) і в 1644 та в 1660 роках через село проїздив інспектор фортець Євліє Челебі. А міст через праве русло річки Хаджидер був побудований, вірогідно, ще турками…» – Микола Босенко.
Про це свідчать розповіді наших батьків та інших односельців, які передавались з покоління, а також своєрідна архітектура моста притаманна турецьким будовам мостів того часу. Міст зберігся (дивись фото), але потребує реставрації. Його напрямок свідчить, що дорога прямувала не з центру західної частини села, як зараз, а з першого провулку на південь Білолісся.
Також з цього періоду збереглися численні колодязі, обкладені пісковиком. На жаль, багато з них засипані. Прикладом такої пам’ятки є колодязь із журавлем, розташований на північ від вулиці Лесі Українки. Він має не тільки викладений з пісковиком вхід у колодязь, а й цебриння, виготовлене з суцільного каменю (дивись фото).
«… Російські військові обози і фельд’єгерська пошта ще довгий час користувалася цими шляхами сполучення» – Микола Босенко.
«… У 1826 році російський уряд розпочав бурхливу діяльність по влаштуванню в Бессарабському краї нових трактів, будівництво мостів і дамб, поштових станцій тощо. Робота здійснювалась селянами навколишніх поселень.
Звичайно, при прокладенні трактів використовувались і деякі маршрути турецьких часів. Полковник Корнілович, який на чолі групи військових топографів і землемірів суміжних губерній проводив в 1820-1828 роках цивільну зйомку власне Бессарабії (Буджаку) подав у своїх записках «розклад» поштових трактів краю на 1827 рік із зазначенням відстані між станціями і кількості трійок на кожній…» – Микола Босенко.
«… Що являли собою поштові тракти? Це були звичайні второвані дороги завширшки до шести метрів з верстовими стовпами. Через річки наводилися мости, найчастіше кам’яні, арочного типу. Через балки і яри насипались земляні греблі з вимуруваними кам’яними трубами для випуску стічних вод.
Поштові тракти використовувалися для доставки пошти і перевезення пасажирів, здебільшого чиновників. Паралельно по трактам рухалися транспорти у воловому і кінському запрягу…» – Микола Босенко.
«… Окремі станції і ділянки тракту віддавалися державою на відкуп приватним особам. Ці відкупники забезпечували станції кіньми і збруєю, каретами і ямщиками, доглядачами, здійснювали експлуатацію трактів…» – Микола Босенко.
«… Як відомо з літературних джерел (щоденник Л.І. Ліпраді, надрукований у 1866 році в «Русском архіве». О.С. Пушкін і Л.І. Ліпраді проїхали у грудні 1821 року з Акерману до Ізмаїлу через Татарбунари…» – Микола Босенко.
«… Вірогідно вони проїхали північною околицею Дивізії і зупинялися біля татарського колодязя, що зберігся» (дивись карту) – Микола Босенко.
Як відомо із розповідей земляків – Дротенка В.Й. (1924 р.н.) та наших рідних після моста через ліве русло річки Хаджидер (міст побудований за часів Російської імперії) на розі на північ від дороги (нині вулиця Дружби та нинішньої вулиці А. Дротенка) знаходилась поштова станція. В радянські часи будівлю турецької поштової станції було переобладнано під сільський клуб.
Поштова станція складалася з «постоялого двору», де ночували проїжджі, за ним був трактир, магазини. В глибині двору були стайні для коней і волів. Ми (автори – Сергій Катеринка та Василь Трофименко – прим. редакції) в далекому дитинстві бачили руїни цих будівель в бур’янах. Вздовж вулиці А. Дротенка були магазини – продовольчий і господарський. Особливо запам’яталось, що там відпускали керосин. Звичайно, торгували господарськими товарами, інструментами, будматеріалами. Цей магазин проіснував до 1970-х років, поки на його місці не побудували двоповерховий будинок («шпаківню»). Останнім завмагом був Іван Таран.
Дорога, згідно розповідей та карт того часу, через Дивізію проходила двома напрямками. Про один ми розповідали. При в’їзді в село із заходу – з боку Білолісся (в районі сьогоднішнього току) шлях повертав на північ, а на північній околиці – направо і далі проходив через долину річки на східну частину села, потім – на Кебабчу (тепер Широке). Далі дорога простягалася на захід до Акерману (якраз через колодязь з журавлем).
Як відомо, узбіччя торованих доріг обсаджувались берестками в часи Російської імперії. Один з них зберігся в 50 метрах від вище вказаного колодязя з журавлем. В 2017 році в обхваті його товщина дорівнювала 4 метрам. Бересток зберігся (див. фото).
Інший напрям дороги проліг від в’їзду з Білолісся на схід до річки через згаданий раніше турецький міст, потім міст через ліву протоку річки Хаджидер повз поштову станцію по так званій «городській дорозі» через центр села Кебабча, повз церкви на північний схід до німецької колонії Посталь (нині село Долинівка). Далі на Акерман. Це найкоротша дорога, хоч немає твердого покриття на більшій частині та в гарну погоду і досі використовується мешканцями. Вона також була обсаджена берестками по обидві сторони. Вони збереглися частково, тому що набагато старіші від дерев в найближчих лісополосах, що висаджені в 1948 році.
Важливу роль в популяризації знань з історії села, інформацію про пам’ятки села відіграє наш Дивізійський сільський краєзнавчий музей.
Як не любить рідну землю? Квітучі сади і широкі лани, Що з дитинства назавжди, Прийшли в наші сни! Як не любить рідну землю? Розлогу зелену долину, Лагідний і цілющий лиман, Рідний край не любить – це самообман! Як не любить рідну землю? Де твоя матуся навічно лежить, Якщо не любить отчу землю, То навіщо тоді на світі жить? Щоб рідна земля, Навічно до серця ввійшла! Потрібно її досконало вивчати, Прощею своєю її прикрашати! Рідна земля… як для греків Колізей! Її по-справжньому любити Нам допоможе, Сільський наш музей!
Чотири роки тому ми показали відео про експозиції музею Кушніру В’ячеславу Григоровичу, голові правління Одеської обласної організації Національної спілки краєзнавців України, декану факультету історії та філософії Одеського національного університету імені І. І. Мечникова. Він схвалив нашу роботу і обіцяв приїхати на відкриття музею.
Просимо адміністрацію Дивізійської громади підтримати цю ідею.
Найдорожче в житті людини – це пам’ять. Збережемо пам’ять про село і наших пращурів. Просимо мешканців села надсилати інформацію про відомі вам пам’ятки та відомості про події та людей нашого краю.
Сергій Катеринка
Василь Трофименко
FACEBOOK
TWITTER
