СТРАШНА звістка облетіла 25 січня Татарбунари і шокувала всіх – під час виконання бойового завдання в зоні проведення воєнних дій загинули наші земляки, військовослужбовці 68-ого окремого стрілецького батальону Збройних Сил України Роман Рацький та Олександр Зінченко. Вони віддали за Україну найцінніше, що у них було – своє життя… Прощалися з героями усім містом від малого до старого. Квіти, вінки, військовий оркестр, траурна хода і сльози… Татарбунарська міська рада, як орган місцевого самоврядування, взяла на себе фінансування та організацію похорон наших Героїв-захисників.
Вввечері 27 січня тіла Романа та Олександра доставили в Татарбунари. Зустріти земляків вийшла величезна кількість місцевих жителів, в тому числі і школярі. Більшість городян зустрічали Героя, стоячи на колінах зі свічками та блакитно-жовтими прапорцями.
У понеділок, 29 січня в фойє міського Будинку культури відбулась жалобна церемонія прощання з загиблими воїнами. Дві години без зупину в фойє Татарбунарського міського Будинку культури нескінченним потоком заходили з квітами в руках мешканці міста та громади, щоб останній раз побачити Рому та Олександра. Прощалися з ним родичі, волонтери, бойові побратими, вже демобілізовані і ті, з ким декілька років воювали пліч-о-пліч на передовій, в зоні бойових дій, а також однокласники, друзі з рідного міста та інших регіонів країни, громадськість.
Відспівуваняя загиблих войськових 68-ї окремої бригади Романом Рацьким та Олександром Зінченком відслужили священники Православної церкви України. З благословення Високопреосвященного Афанасія, Архієпископа Одеського і Балтського очолив службу секретар Одеської єпархії, протоієрей Теодор Оробець. Йому співслужили настоятель Свято-Покровського храму с.м.т. Сарата Православної церкви України, протоієрей Владіслав Шіман, який за сумісництвом також є настоятелем релігійної громади апостола Андрія Первозванного міста Татарбунари, благочинний Біляївського благочиння, настоятель Свято-Успенського храму села Мирне Одеського району Василь Єдин, настоятель Свято-Покровського храму міста Біляївка Одеського району, протоієрей Богдан Біда, настоятель Свято-Дмитрівського храму села Новоградківка Овідіопольського району, протоієрей Віталій Хоміч. Після звершення чину відспівування священник Теодор Оробець виголосив слово на поминання загиблих воїнів.
Опівдні на Центральній площі вже зібралось кілька тисяч людей. Траурна процесія, попереду якої несли червоно-чорний прапор України, портрети та нагороди загиблих, розтягнулася на декілька кварталів. Смужка з червоно-рожевих квітів простяглася по центральним вулицям міста до міського цвинтаря. Учні та учениці Татарбунарських загальноосвітніх закладів з прапорцями та квітами в руках, вишикувалися у живий коридор на колінах. Труни з тілами бійців всю дорогу на руках несли військові. Люди виходили з будинків, зупинялися, щоб вшанувати героя.
«Слава Україні!», «Герої не вмирають!!!» – лунало над містом…
Перед похованням на новому міському кладовищі відбувся траурний мітинг, який відкрив міський голова Андрій Петрович Глущенко. Промовці – вчителька Татарбунарського ліцею Богданова Інна Олександрівна, представник ТЦК Віталій Мукієнко та побратими – на мітингу пам’яті були одностайні: висловлювали свою вдячність та глибоку пошану нашим захисникам, дякували батькам та рідним за виховання гідних громадян, воїнів-орденоносців, героїв України, закликали всіх завжди пам’ятати Героїв.
Такі люди, як вони, змушують нас дивитись на світ іншими очима, розуміти – хто ми є у цьому світі. Кожен з нас хоче жити в безпеці, в мирі, але чи любимо ми свою Батьківщину так жертовно, як любили її Роман та Олександр, чи готові ми віддати своє життя за нашу неньку-Україну, як це зробили наші земляки.
Після хвилинної тиші на честь загиблих воїнів Романа Рацького та Олександра Зінченка труни з тілами героїв опускали в яму під військовий салют та ридання рідних і близьких…
Всіх, хто прийшов попрощатися на цвинтарі, запросили на поминальний обід у шкільну їдальню Татарбунарського ліцею імені В.З. Тура.
Російсько-українська війна торкнулась всіх в Україні. Сьогодні у багатьох сімей є свій герой або героїня – син, дочка, брат, сестра, чоловік, племінник, сусід, друг, подруга, знайомий або просто односельчанин чи землячка. Ми чекаємо їх повернення, намагаємося допомогти, хто чим може, морально підтримати. Адже це для них так само важливо, як зброя та засоби індивідуального захисту. Ніколи не скупіться на добрі справи і щирі слова подяки для наших Захисників та Захисниць України. Хай оберігає їх Господь, щоб вони повернулися живими та неушкодженими до рідних домівок.
Марина УЛЬЯНКІНА
Фото Сергія ДІОРДІЄВА
FACEBOOK
TWITTER
