У  1944 році румунсько-фашистські війська тікали з нашої землі і намагалися вивезти побільше майна: збіжжя, реманент, побутові товари. Окупанти нічим не гребували, залишаючи Бессарабію майже спустошеною.  

Один із таких награбованих обозів був розбитий радянською авіацією в районі сьогоднішнього курорту «Катранка». Мешканці сіл Золокари та Шагани кинулися до переправи з надією добути трохи  краму та харчів.

Та одна підвода поверталася до Шаганів без усякого добра, везучи пораненого румунського солдата. Жінки, серед яких була Запорожан Наталя (фото зліва) і Гриценко Клавдія, йшли поруч. 

Румун пересохлими  губами щось розповідав про свою молоду дружину,  маленьких дітей. На той час для наших односельчан румунська мова була майже рідною і жінки прекрасно розуміли розповідь чужоземного солдата.

Пекуче сонце пропікало невелику процесію, та по розбитій дорозі із пораненим швидко не поїдеш. Солдат все впадав у безпам’ятство, марив своєю дружиною та дітьми, а шаганські жінки, витираючи сльози, згадували своїх коханих.

Вони, переймаючись болем молодого румуна, хо­тіли врятувати незнайомця і навіть не думали про небезпеку, яка чекала на них за порятунок ворожого солдата.

Та перед самим селом румун помер.  Жінки потайки поховали його на місцевому цвинтарі і довгий час по черзі доглядали могилу. Навіть найріднішим не відкрили тайну поховання.

Зараз у селі ніхто не знає, де похований румунський солдат. Всі жінки, які хотіли врятувати його, також спочили…

Цю історію, років шість тому мені розповіла Гриценко Клавдія Мефодіївна. Та місце поховання не вказала, сказавши,  що війна давно вирішила кому жити, а кому залишитися у пам’яті.

Так і лежать в шаганській землі солдати різних армій.  Не будемо судити про це –  їх давно примирила смерть. Можливо сьогодні, в Румунії, в якомусь селі, живуть люди, які не діждалися свого рідного і нічого не знають про його долю.

Можливо, в якомусь румунському селі також ночами плакала вдова, проклинаючи війну.

Світлана Гриценко с. Приморське