Дмитро дивився у вікно автомобіля, за яким мелькали домівки придорожніх сіл, і думками був в рідному містечку, де він виріс, де проживають його батьки, знайомі, друзі. Як вони там після звільнення? Він воював на Донбасі, в АТО, коли почалася повномасштабна навала. А 27 лютого зв‘язку з батьками вже не було. З новин знав, що містечко зайняли рашисти – і це все. Потім його поранили і він опинився в шпиталі в Дніпрі. Уламок потрапив у стегно, добряче пошматував, але на щастя, кістку не зачепив. Лікувався майже півроку, дали на 10 діб відпустку. Їх містечко звільнили, але зв’язку з рідними все одно не було. Дмитро, незважаючи на біль в стегні від ще не зовсім вилікуваної рани, мабуть і пішки дійшов би до рідної домівки. На щастя зустрів фуру, яка їхала до Харкова, тож майже без пересадок сподівався добратися. Він зійшов на перехресті і попрямував навпростець до містечка, що розкинулось в балці. На переріз вийшли озброєні люди, перевірили документи, але далі не пустили. «Міни, снаряди, розтяжки навкруги, не ризикуй, – сказав кремезний бородач. – Скоро волонтери будуть туди їхати, з ними і доберешся».
Дмитро за свої неповних тридцять років багато чого бачив, але те що залишили після себе орки його дуже вразило. Ось їхня школа, зруйнована та спалена, дитсадок без вікон і криші, навіть церкву не минули – тільки остів залишився. Серед зруйнованих будівель Дмитро з великими зусиллями вибрався на те, що колись було його вулицею. Ось тут був магазин, а це … купа цегли та шиферу – все що залишилось від його рідної домівки. А чи живі батьки? З димаря вцілілої клуні йшов димок. Дмитро направився туди, а назустріч уже бігли тато та мама. Як привиди з усіх боків сходились сусіди. Звідки вони виходили Дмитро не бачив. Вже потім він роздивився підвали та землянки. Батьки розповіли, що евакуюватись не встигли. «Русня наступала швидко, та обстріли були потужні, тож з підвалу не виходили. Лише води з криниці похапцем набрати, чи пару картоплин з городу викопати, чи сусіда провідати. А коли ці гади увійшли, тим більше старались їм на очі не попадатись. Он Петра Бойченка, що в АТО був, забрали й до сих пір не знаємо де він. Його Перепічко, що металобрухтом займався, здав. Втік гнида з рашистами, а то розірвали би. Ми з матір‘ю клуню, що якось вціліла, трохи відремонтували, поставили пічку, там зараз і живемо. Та що це я? Пішли до хати».
Дмитро зайшов в оселю, обійняв матір, і так добре йому стало та затишно. Лампадка біля образів давала світло, в пічці тріщали дрова, а в казані варилась картопля. Він вдома. Відпустка промайнула швидко, але встиг допомогти батькові кришу підлатати, дрова заготовити, та сусідам трохи допоміг. Дмитро попрощався з батьками, відмітився у військоматі, та поспішив на трасу, може знову попутнім транспортом добереться, автобуси не ходять. А поспішати треба, на передку побратими чекають.
З розповідей очевидців та учасників подій
Записав Василь Павлович ГАЛКА
Фото ілюстративне
FACEBOOK
TWITTER
