Насправді є такі люди, що коли їх бачиш, чуєш, то настрій поліпшується і погляд на життя, як то кажуть, світлішає (а чи треба казати, наскільки це потрібно нам сьогодні, коли триває страшна війна, принесена на українську землю російськими окупантами). Саме такою є і ця невдивовижу щира, відкрита, позитивна жінка Ганна Семенівна Кольцова. Яскрава, неповторна особистість, об’єктивна, справедлива, добра і чесна. Довгі роки працювала вихователем закладів дошкільної освіти, повністю занурювалася у свою роботу, жила нею, була джерелом радісного пізнавального і морального зростання своїх вихованців.
Ганна Семенівна щиро зізнається, що ніколи не відчувала труднощів у виборі професії. Сумніви щодо вступу у педагогічне училище, звичайно, були, бо тато наполягав, щоб Ганна стала виноградарем, тим більше, що родичі працювали у технікуму виноградарства і обіцяли допомогти, якщо треба. Але у Ганни була зовсім інша мрія – стати вихователем. Це було її свідомим рішенням, адже це та професія, яку вона вважає покликанням душі. Вона довідалась, що в Білгород-Дністровському педагогичному училищі на дошкільне відділення, яке відкрилось в тому далекому 1960 році, 1 серпня вже починаються іспити. Часу зовсім не залишалось. Але Ганна вважала, що немає нічого неможливого. Якщо дуже чогось прагнути – неодмінно збудеться, зрозуміло, якщо прагнути активно і цілеспрямовано.
Ввечері 30 липня 1960 року, щоб не засмучувати батька, Ганна разом із мамою потайки їдуть на залізничний вокзал. Мама купує квиток на нічний потяг Ізмаїл-Одеса до Білгород-Дністровського, проводжає доньку, але квиток похапцем залишає в своєї сумці. Потяг рушив. Через деякий час заходять контролери. Ганна перериває все в своїй сумці, і не може повірити, що квитка нема. Коли зрозуміла, що сталося, розплакалася, розповідаючи свою історію. Звичайно, «строгі тьоті» пригрозили, що дівчинці доведеться на наступній станції вийти з поїзда. Але весь вагон заступився за юну пасажирку. Дякувати Богові, що серед контролерів була ровесниця Ганни, яка забрала її до себе в купе. Коли Ганна виходила у місці призначення, всі попутчики підбадьорювали її: якщо
справа починається з невдачі, далі – обов‘язково пощастить. Але де там, не тут то було. Приймальна комісія Білгород-Дністровського педагогічного училища документи на жодну спеціальність не приймали, бо свою роботу завершили ще тиждень тому. Залишилась одна-єдина зачіпка – просити дозволу у директора. Директор уважно вислухав всі доводи Ганни, чому так сталося, що вона запізнилася, і погодився під свою відповідальність дати дівчині шанс – допустити її до іспитів, які вже починались наступного дня 1 серпня.
Ганна була щаслива. Її мрія ось-ось має здійснитися.
Але стався ще один казус, коли оприлюднили остаточні списки зарахованих абітурієнтів. За прикрою помилкою прізвище Ганни Чилібійська записали неправильно. Коли вона подзвонила, щоб довідатись про результати, їй відповіли, що такого прізвища в списках не знайдено. Є лише Чилійська. Довелося ще понервувати, поки зясувалося, що це вона і є.
Вчилася Ганна старанно та добре. Не підвела директора училища, який, до речі, постійно навідався на лекції і дізнавався, як у його підопічної йдуть справи, два роки – термін навчання на дошкільному відділенні – тримав дівчину на контролі, щоб переконатися у її правильному виборі професії. Після першого року Ганні запропонували перейти на другий курс музичного відділення, тому що вона добре грала на баяні. Вона порадилась з батьками, але їм не сподобалось, що на музичному треба було навчатися на один рік довше.
ОТЖЕ, закінчивши дошкільне відділення Білгород-Дністровського педагогічного училища, за направленням приїхала до Татарбунарів перша «дошкільниця» Ганна Чилібійська. На той час в Струмку побудували типовий дитячий садок, і Ганну, як дипломованого спеціаліста вирішили відразу направити у це село завідувачкою. Але 19-річна вихователька не уявляла, як вона буде приймати нову будівлю, як оформляти, як керувати. Бажання працювати з дітьми перевершало і вона почала працювати вихователем у дитячому садку №1 районного відділу народної освіти (зараз Комунальний заклад дошкільної освіти (ясла-садок) «Незабудка» комбінованого типу Татарбунарської міської ради). Тут її привітно зустрів колектив однодумців на чолі з Єкатеріною Іванівною Фельдман, яка своєю підтримкою, творчою енергією, влучними порадами допомагала своїм колегам працювати на благо дітей.
Саме тут відбулося становлення Ганни Семенівни як вихователя, перші педагогічні перемоги, відкриття, перші помилки. І найголовніше – перші десять років висвітили її вміння розуміти і любити малюків, готовність приходити їм на допомогу. Їй хотілося вчити й вчитися! Кожен день відкривати для себе щось нове та ділитися своїми відкриттями з маленькими «чомучками». Вона була для них гідним прикладом, зразком для наслідування. Всі хлопчаки її першого випуску закохалися у молоду виховательку. Діти казали: «А Ганна Семенівна зробила так, і я теж так робитиму!» Вона завжди розповідала так цікаво і доступно, що навіть мимоволі діти дізнавалися про щось нове та цікаве. Вони були впевнені в тому, що вихователька про все знає, завжди виручить із біди, помирить між собою забіяків. Одними їй веденими шляхами знаходила ключик до дитячих сердець. Скільки маленьких дитячих доль пройшло через її серце і душу! Якщо колишні вихованці зустрічають свою наставницю на вулицях міста, завжди щиро вітаються, поринають у спогади. Чимало її вихованців уже приводять у садочок своїх онуків. По її стопам пішли і стали вихователями Алла Зайцева, Тетяна Яковлєва (Мазуренко), Ольга Гуцулюк, Катерина Кольцова. Здається, що все починається спочатку.
ТАТО Ганни Семен Христофорович Чилібійський весь час цікавився успіхами своєї доньки, дорогою додому (до Ізмаїла) обов’язково заїжджав до Татарбунарів, заходив до завідувачки дитсадка. Йому приємно було дізнаватися, що його донька користується повагою, що потрапити до групи Ганни Семенівни – престижно. Одного разу Семен Христофорович гостював в Татарбунарах, і як раз вийшла стаття в газеті «Колгоспне слово» про Ганну Семенівну. Газету тоді читали всі. Як же йому було приємно слухати добрі слова та привітання, що у нього така чудова дочка. Він сказав їй: «Молодець, що ти наполягла і вибрала собі професію до душі».
ДО РЕЧІ, Ганна приїхала до Татарбунарів як Чилібійська, а через півтора роки, у лютому 1964 року стала Кольцовою. Цікаво, що її майбутній чоловік Григорій Мелентійович Кольцов навчався у Петрівському сільськогосподарському технікумі у той самий час, коли Ганна навчалася у педагогічному училищі. Якось він приїхав до Білгород-Дністровського на спортивні змагання і зайшов до міської їдальні поїсти, де звернув увагу на Ганусю. Дівчина йому дуже сподобалася, але він не наважився до неї підійти. І треба ж такому статися, що саме у 1962 році він теж приїжджає до Татарбунарів після навчання за направленням працювати механіком-водієм в РО «Сільгосптехніка». Побачивши Ганну знову, сказав своєму другові, що це, мабуть, доля. Так вони познайомилися і почали зустрічатися і за 11 місяців розписалися.
Ця подія позначилася на поведінці її вихованців. Діти приревнували свою улюблену виховательку до Григорія, перестали її слухатися, робили все на зло. Один хлопчик настільки засмутився, що розплакався. Навіть батьки не могли його заспокоїти. А справа була в тому, що «Ганна Семенівна знайшла якогось Гришу і тепер вони одружаться», а саме він хотів на ній одружитися.
ПРО НЕЇ завжди говорили як про одного з найчутливіших, грамотних, добрих спеціалістів. І коли у 1971 році постало питання, кому очолити дитсадок «Сонечко» об’єднання «Райсільгосптехніки», то на цю посаду без жодних сумнівів була рекомендована Ганна Семенівна Кольцова. Під її керівництвом дошкільна установа досягла добрих результатів. Тепло, затишно. І водночас тут порядок і в групах, і на харчоблоку. У цьому чимала заслуга завідувачки Ганни Семенівни Кольцової. У 1977 році за високі виробничі показники, досягнуті у соціалістичному змаганні її ім‘я занесено в книгу пошани РО «Сільгосптехніка».
У 1980 році Ганну Семенівну запросили працювати вихователем до дитсадка «Струмочок» ПМК-18 тресту «Дунайводбуд». І тут її талант педагога помітили відразу. Вона беззастережно пішла до підготовчої групи, і працювала там кілька років поспіль. Вчителі були задоволені підготовкою дітей до школи, видно було систематичну та творчу роботу вихователя, та й взагалі з вихованцями Кольцової просто було легко працювати. Співробітники також були задоволені, що у них з’явилася добра працівниця, здатна на творчість, експеримент, тому й довірили їй очолювати профспілковий комітет «Струмок». Якщо потрібна підтримка, можеш бути впевненим, що підтримає профком. Якщо когось треба виправити, щось пояснити — члени профкому виявлять принциповість, рішучість і водночас підійдуть чуйно.
Ганна Семенівна дуже цікаво проводила в колективі конкурси на кращу підготовку до нового навчального року, організовувала свята «Найсмачніший торт», «Найкращий осінній букет». Недарма в 1986 році ім‘я виховательки старшої групи дитсадка Ганни Семенівни Кольцової було занесено на Дошку пошани ПМК-18 тресту «Дунайводбуд».
Ганну Семенівну поважали батьки і колеги по роботі, як хорошого фахівця, творчого вихователя. Вона впевнена, що батьки мають працювати в тандемі з вихователем, тому активно залучала їх до співпраці. А ті, в свою чергу, докладали всіляких зусиль, аби їхнім чадам було добре в дитячому садочку.
У 70-Х РОКАХ важливе місце в її діяльності посідала методична робота, зокрема, вона бере участь у роботі районного методичного об’єднання вихователів старших груп, різних семінарах-практикумах та методичних заходах, ділиться своїм досвідом з вихователями не тільки в дошкільному закладі, але з педагогами всього району. Часто проводить відкриті заняття, виступає з доповідями на засіданнях районних методичних об’єднань. Їй заслужено надано звання «Вихованець-методист». За багаторічну самовіддану творчу працю вона неодноразово відзначена подяками та почесними грамотами.
Вона багато уваги приділяла моральному вихованню дошкільника, формуванню майбутнього громадянина. Її роботу «Ознайомлення дітей з історією Татарбунарського повстання» було відзначено на серпневій конференції вчителів.
ГАННА СЕМЕНІВНА дуже любила своїх допитливих вихованців, і може безкінечно розповідати цікаві моменти зі своєї роботи. «Щоб заслужити дитячу довіру, треба проявити терпіння до всіх їхніх прохань і навіть вередувань. З дітьми потрібно говорити як з дорослими і обов’язково завжди хвалити і ні в якому разі не кричати». Говорити спокійно – відмінна риса Ганни Семенівни: «Як ти будеш розмовляти з дітьми, так і вони з тобою. Нянечка завжди вражалася, як мої вихованці самі могуть сидіти і не кричати. Цікаво, що єдине зауваження після показового заняття, на якому присутня була завідувачка з обласного відділу освіти, що діти тихо промовляли тексти та відповідали. Чому? Відповідь дуже проста. Готуючи дітей до заняття, я розмовляла дуже тихо, бо простигла».
Ганна Семенівна зізналася, що «портфель» не для неї: «Найважчі роки для мене були – завідування. Це дуже велика відповідальність за все. У мене навіть здоров‘я погіршалося. Я двічі давала заяву про звільнення, але мене не відпускали і не розуміли: усі б’ються за портфелі, а ви – навпаки. А я просто хотіла працювати з дітьми, бо люблю дітей просто так, ні за що, з ними я відпочиваю».
МАЙЖЕ тридцять років Ганна Семенівна віддавала жіночу ніжність, материнську ласку і безмежне тепло своїм маленьким дошкільнятам. Найголовніше в роботі вихователя – любити дітей просто так, ні за що, віддавати їм своє серце. Минають роки, змінюються погляди на методи та принципи виховання, але така моральна якість, як любов до дітей, завжди буде пріоритетною.
Вдома Ганні Семенівні також допомагали професійні навички, адже вона, як і кожна жінка, любляча і ласкава мама двох синочків Сергія та Андрійки, а зараз бабуся шести онуків, котра щодня піклується про свою родину, створюючи тепло і затишок. Нещодавно Ганна Семенівна відзначила свій 80-річний ювілей і мріє стати прабабусею.
Шановна Ганно Семенівно, ми всі вам бажаємо тільки здоров’я, щоб ваші мрії обов‘язково втілилися у життя, прокидатися щодня у мирі! Адже це так важливо!
Марина УЛЬЯНКІНА
Фото автора та з сімейного фотоальбому Кольцової Г.С.
FACEBOOK
TWITTER
