ІНТЕРНЕТ-ВИДАННЯ "Татарбунарський вісник"

Маленькі Ліда плакала. Вона навіть не раділа мерехтливим зіронькам, що вогниками вкрили темне небо. Дитячі сльози рясно котилися щічками, іноді зблискуючи при місячному світлі. Старша сестра Клава витирала оченята малечі та заспокоювала.
Ну, чого ти. Мама незабаром будуть. Не плач.
Та Ліда не вгавала.
Вже темно, а мами не має. Може, з нею щось трапилося? Може покинула нас?
Клава легенько пестила волосся сестри та неспокій поступово передався їй. Таки ж справді, де ненька?

РАПТОМ серед нічної тиші тихенько заскрипіла хвіртка. На порозі з’явилася мама. Побачиш своїх заплаканих доньок, обійняла їх й сама розплакалася. Потім, трішки заспокоївшись, стала розповідати:

– Все добре, добре. Після колгоспної роботи пішла до людей сапати город. Там і ніч застала. Завтра доведеться знову йти. А що поробиш, самі бачите, яка хата у нас стара. Чи перезимуємо, хто знає. Допомогти нам нікому.
Справді, старенька кухня серед двору стояла кривобокою, світивши у небо клапотями розбитої покрівлі. Ще весною впали шматки глини, утворивши великі отвори, у які тепер світили зорі. Ця хата стара як світ. Саме з неї розпочинався рід Гавриленків – у діда було чотирнадцять дітей. Споришевий двір всіх вибавив, випустив у люди. Тепер хата на її жіночих плечах тягарем висить та турботи просить.
Є у дворі й більша будівля, та потрібно було «вкрити її» закупити ліс, шифер, заплатити за роботу. Звідки гроші брати? Все ж сама та сама, без чоловічих рук. З такими невеселими розмовами та думками й поснула родина.
А до осені спромоглися одну кімнату справити. Мати викопала велику яму. Маленька Ліда допомагала вигрібати з неї глину, яку потім перемішували з соломою та робили невеликі кулі, «вальки».
Ох, і переносила Ліда цих «вальок» своїми дитячими руками! Наробить їх мама, дівчинка поскладає собі у пелену, і несе, перегинаючись, до хати. Ненька тим часом вже на високому столі стоїть. Подає дівчинка тяжку глиняну мокру грудку до її рук, і жінка потім – мазь-мазь, розмазує її по стелі, заповнюючи всі шпарини в’язкою масою.

Через годину вже й дорослий рук не відчуває, а що говорити про малечу.
Стеля нерівна, десь потрібно більше саману намазати, десь менше. А ніччю – бабах, від тяжкості шматок стелі падає додолу, відкриваючи дерев’яні балки, що стирчать неначе зуби. Плаче мама, плаче маленька Ліда. Знову зранку біжить тітка Женя на колгоспну роботу, щоб увечері наново мастити глиною непокірну стелю.
Ось так день за днем, тиждень за тижнем та й зимували вже у своїй, хоч і одній, та теплій кімнаті.
Швидко час тільки у казці летить. А у житті заповнює собою турботи, негаразди, радощі та печалі. Одне Ліда знала точно – потрібно скоріше виростати, йти на роботу, щоб якось мамі допомогти, яка вже із сил вибивається, налагоджуючи побут.

Та й скільки того дитячого віку! Сім класів закінчила, все, доросла. Якщо якась підтримка, можна навчання продовжити, якщо ні, чекає на тебе все колгоспна праця.
Та чотирнадцятирічній дівчини здавалося, що їй все до снаги. Може і на свинофермі працювати, і дояркою. Вже сама, без мами, домовилася працювати свинаркою. Завідувач аж світився, що нова працівниця прийшла. А мати знову у сльози:

– Дитино, там же важка праця. Скільки дорослих жінок надірвали своє здоров’я – воду принести, загріти, запарити свиням їжу, рознести, вигорнути гній.
Придивись, які руки–ноги у жінок, що там працюють. Вони ж ніби вивернуті, судинами синіми пошматовані.
Та бажання Ліди скоріше допомогти родині пересилювало доводи неньки. Тоді старенька Євгенія Арсентієвна вдалася до хитрощів – попросила доньку замінити її у корівнику. Один день, ще один. Аж тут і завідувач тваринної ферми, підговорений мамою, нагодився, давай вмовляти дівчину йти на його ферму – тут і молодіжна комсомольська бригада працює, і допомагати будуть, і не так тяжко, як біля свиней. Та й місце вже є вільне.
Ліда кліпала очима:

– Я ж пообіцяла людині, що прийду на свиноферму. Що він про мене подумає?

– Не переймайся, про все домовимся.
Ось так дівчина на довгих 35 років залишилася на фермі. Було дивно, що будови для корів називали конюшні. Та коли звикла, вже й уваги не звертала. Знайшла собі подруг, отримувала заробітну плату, допомагала мамі.

А через три роки зустріла своє перше та єдине кохання, скоріше, свою долю. Не знала, було воно як у кіно, але відчула, що за цим хлопцем буде як за кам’яною стіною.
І Василь «вкрав» її. Є такий звичай у нас, що коли дівчина з хлопцем деякий час зустрічаються, він потім просто приводить молоду до себе додому. І дарма, що про дату та час «викрадення» могла знати вся молодь села. Майбутня наречена ледве здогадується або ж заздалегідь домовляються. Головне – «вкрасти». Тоді вже можна обійтися без сватання. Вже хай у батьків дівчини болить голова. Бо саме вони мають йти до хати нареченого та обговорювати з його батьками дату весілля. Це був «зговор». Ніяких рушників, ніяких кабаків.
І ось вже мчить Ліда на мотоциклі свого коханого до сусіднього села. Правда, Василь сказав, що просто підвезе додому, та промайнули крайні хати, поля, виноградники. Ліда затялася:

– Вези додому.
Хлопець кивнув головою, розвернув мотоцикл, а потім знову зворотно «газонув». Все, вкрав. Попереду блистіли вечірніми вогнями Трихатки. Валували собаки, лунали поодинокі голоси. Трихатки – її нове село, її доля.
Мотоцикл Василя зупинився біля двору.

– А твоя мама знає, що ти мене привезеш?

– Звичайно, знає.

– А чому ж тоді так темно, у жодному вікні ані промінчика?

– Може заснула. Ти постій, я зараз.
Хлопець зайшов до хати, засвітилося світло у віконному прийому, залунали голоси. Судячи з криків майбутньої свекрухи, ох, і не рада вона дівчині, не хоче за невістку:

– Я тобі кого казала сватати, а ти кого привіз? Що, вирішив зробити по-своєму?
Наречений щось пояснював своїй мамі. А потім вийшов до Ліди.

– Ти постій тут, а я зі своїм дядьком поїдемо за твоєю мамою. А моя ненька зараз вийде до тебе. Не хвилюйся.
МОТОЦИКЛ загарчав та засвітив своїм тьмяним оком у сторону Приморського.
Ліда чекала на свекруху. Та все не виходила, ніби затялася, щоб показати дівчині всю свою нелюбов до неї. Час, призначений для щастя, спливав. Зрозумівши, що не дочекається заповітного скрипу дверей, Ліда вирішила повернутися додому. Значить, не доля. Розвернулася, поволі пішла темною стежкою. Заглиблена у свої думки, забрела на чийсь город. Сахнулася тільки тоді, коли перед нею з’явився жіночий силует, ніби розмазаний нічною прохолодою.

– Лідо, а ти що тут робиш?
По голосу впізнала тьотю Таню Нікітенко.
Що ж, розповіла їй про свої гіркі «заручини». А та відразу заспокоювати.

– Нікуди ти не підеш. Краще ходім до нас. Побачиш, які ж у мене дві гарненькі дівчинки-близнючки: Люба ти Міла. І хлопчик маленький Сашко. Відпочинь, а потім будемо думати.
І справді, відчуваючи втому, вирішила Ліда прийняти запросини трихатської жіночки. Зайшли до будинку. Тихо, дітки сплять. На стільцях акуратно висять маленькі шкільні платтячка, чорні фартушки. Раптом прокинувся хлопчик.

– А це хто?

– А це, Сашко, наша нова трихатська невісточка. Спи.
Ага, хіба заснеш вже після такої звістки! За вікном знову загарчав мотоцикл.

– Це Вася. Не кажіть, що я у Вас. Хай шукає.
А знадвору вже лунало:

– Тьотя Таню, а моя Ліда у Вас?
Тітка, ніби підтримуючи якусь гру, відповіла:

– Нікого немає. Навіть не знаю, про кого ти питаєш.
Чим і коли б закінчився цей діалог, ніхто не знає, якби в нього не втрутилися небесні сили в образі малого Сашка.

– Мамо, а чого Ви блешете? Тьотя он за двелима ховається.
Робити немає що. Виходить Ліда і вже з родиною Нікітенко йдуть до двору нареченого. Хоч і ніч була, та чутка про нову невісточку швидко облетіла сусідів. І ті прочовгали. Що робити новоспеченій свекрусі? Хіба що тільки просичати.

– Заходьте.
Посідали, пішли бесіди–розмови, вмовляння–причитання. А свекруха своє. Вона ж сина сама виростила!!! Чоловік Йосип загинув, коли Васильку було всього два рочки. Хотілося ж невістку з подушками та вовняними покривалами. А тут…

Крапку на всій балаканині поставила тітка Єта. Так звали дружину місцевого диригента Івана Сергійовича. Вона була чи то циганка, чи то румунка. Скоріше за все, циганка, бо мудрі речі сказала свекрусі Ірині Федотівні.

– Ти ж глянь, яка дівка. Краса, картина! Такий товар довго не затримається. Заберуть. Хай краще Васі твоєму дістанеться!
Так і стали для Лідії Петрівни Трихатки рідними. Часто згадує, як рай якийсь. Таких щедрих та відкритих людей вона ще не зустрічала.
На Трихатках навіть не було заведено казати: «Дайте в борг. Позичте». Просто: «Якщо є, дайте солі (хліба, цукру, молока, сірників і т.д.)
Знали, що й самі колись зайдуть до сусідки та й скажуть: «Якщо є, дайте солі (хліба, цукру, молока, сірників і т. д.)»
І коли одна господиня «навела» (пофарбувала) чамур (паркан) та дім, то інша спати не буде, кусня не з’їсть, а ще краще свій будинок прикрасить. Ох, і любили ж трихатці своє село. Та й зараз люблять, хоча й немає його. Підкосило село «шалені дев’яності», безробіття та безгрошів’я. Залишилися хати стоять мертвою пусткою, дивлячись на світ божий темними глазницями вікон, через які тягнуть уверх свої гілки-руки зелені чагарники, ніби волаючи про допомогу. Тільки гірким мовчанням їм озивається прозора тиша. Немає людей, немає й душі.
Недовго у Трихатках прожила і молода родина Гогуленків. Не вжилися свекруха та невістка. Ніби й не сварилися, та здавалося, що вічний холод лежав поміж них.
У Приморському – дім, робота, і найголовніше – школа. Троє ж дітей підростало – Ірина, Михайло, Ольга. Діти ростуть, батьки старіють. Та за кожного серце болить. Так хотілося, щоб долі їх склалися найкраще. І кожна їх невдача, як гостра заноза, болить.

Якось приїхав додому син Мишко. Сам, без родини. Сказав, що розлучаються. А до свого сина він буде проходити, допомагати. Подарунки купуватиме.
Мати аж зблідла.
Все життя зростала без батька. Як я плакала, коли в школі з мене насміхалися та дражнили байстрючкою. Так хотілося, щоб батько прийшов, захистив. Він же був у мене, тільки зовсім призабув, що десь є донька. Можливо, життя було інакше, змогла би вивчитися. Та я ж для всіх була байстрючкою. Не хочу, щоб онук мій так ріс.
Розплакалася. Щоб заспокоїтися, вирішила курям їсти дати. Взяла відерко, тільки кинула жменьку пшениці, як помутніло в очах, забракло повітря. Син вискочив з хати.

– Мамо, мамо!
Як скрізь сон пам’ятає голоси, сирену швидкої допомоги, стурбовані лиця лікарів. Серце. Бідне серце сільської жінки. Яке тільки горе не терзало тебе, змушуючи то стугоніти, то обливатися кров’ю.
Допомогли діти. Підняли на ноги. Турбота та спокій краще всяких пігулок.
Згодом подзвонив син:

– Мама, я незабаром приїду. З родиною. З твоїм внуком.
А що ще жінці потрібно, яка пережила зраду рідного тата, важку працю, нестачу, смерть чоловіка Василя Йосиповича – тільки радість за дітей та трішки свого жіночого щастя – господарство, консервація, город, врожай. Такі вони, жінки села. Щоб знаходити у собі сили, потрібно просто жити та працювати …
Ось така сільська історія. Можливо для когось вона звична, буденна. Та у ній життя гарної та щедрої людини – Гогуленко Лідії Петрівни.
Світлана ГРИЦЕНКО, с. Приморське