До 100-річчя з дня народження

Учителя не випадково називають високим іменем народний. Його мудрість творить ту складну річ, яку прийнято називати наступністю поколінь. (В. О  Сухомлинський)

Теплі спогади про Учителя  зігрівають багатьох людей  останнього дня осені – 30 листопада. В цьому році – сторічний ювілей з дня народження Андрія Дмитровича Сминтини.

30 листопада 1921 року в сім’ї Сминтини Дмитра Кузьмича та Фекли Боніфаціївни, які жили тоді у селі Вишневому Тузлівського району,  народився син Андрій.

 В тому ж селі хлопчик закінчив початкову школу. Здобував освіту ще чотири роки в учительській семінарії в м. Білгород-Дністровський. Продовжив навчання  м. Галац (Румунія) до 1940 року. І вже в серпні цього ж року прийшов у Безім‘янську початкову школу Тузлівського району Одеської області, де працював завідуючим і вчителем два роки.

Далі доля молодого педагога складалася так, що усе його свідоме життя пронизане освітою й учительством. Після двох років завідування Тузлівським районним відділом народної освіти у жовтні 1955 року Андрій Дмитрович працює завучем і вчителем історії в Тузлівській середній школі. З 1958 по 1961 р.р. –директор в цій ж школі. А далі –  втілення  кращих набутих знань, власного досвіду, ідей Макаренка, Сухомлинського на посту керівника – директора Тузлівської школи-інтернату з 1961 по 1983 роки.

 22 роки сумлінної, натхненної, відданної  праці на благо дітей.

Андрія Дмитровича Сминтину згадують із теплою, повною вдячності посмішкою. Запитую Єфросинію Дмитрівну Шевченко, що найбільше запам‘ятала вона із зустрічей з ним… Вона помовчала трохи, усміхнулася ледь, очі зволожніли, каже: «Він був суворим і добрим одночасно. Вимогливий до себе і до інших. Дисципіна понад усе! Сам завжди підтягнутий, акуратний. Дуже любив чистоту і порядок…  Я за фахом філолог. Мені пощастило працювати з Андрієм Дмитровичем, коли викладала українську в 5-7 класах. На початку мого становлення як вчителя української мови та літератури Андррій Дмитрович майже щодня, два тижні поспіль ходив на мої уроки. Ох, і хвилювалася! Ніколи не сварив. А по потребі – надасть рекомендацію і обов‘язково знайде за що похвалити. Як зараз пам‘ятаю випадок: учні вийшли з класу, а він мене запитує: «Ну що скажете, Фросино Дмитрівно, справилися Ви?» Замнулася трохи, та, мабуть, кажу, не дуже… А він: «Ви почали рости! Ваші уроки щоразу кращі!..» І вже в мене настрій, і працювати хочеться ще краще… Приходив на уроки, щоб допомогти, порадити. А як приїде хто бува з перевіряючих – наш директор горою стояв за кожного педагога!.. Дітей любив, а вони його. Міг і пожурити, коли треба, і похвалити, підбадьорити.»

«На посаді серетаря у школі я працювала під керівництвом Андрія  Дмитровича 5 років. Справедливість – його основна риса як керівника», – згадує Ухова Валентина Василівна. «Порядок, чистота, пунктуальність, вимогливість… Такий був. Квіти любив! Щоб і на клумбах росли, і у вазах в кабінетах були… А в мене ще й листи збереглися. Вже як Андрій  Дмитрович був на пенсії, ми  листувалися…, про школу розпитував, про всіх, з ким працював…»

Багато було зроблено того часу по благоустрою території школи-інтернату. Діти разом з працівниками школи посадили алею «Дружби», парк «Юність», багато кущів троянд і хризантем, дерев. Докладно про це пише в «Слові про директора» Ніна Федосіївна Афанасьєва, яка працювала тоді завучем в школі-інтернаті. І в цьому посланні вона теж тепло і з любов‘ю говорить про Сминтину А.Д.: «…Ось хто бува справжнім моїм учителем, образ якого я, як святиню, пронесу через своє життя, розкажу про нього своїм дітям і онукам.

Все вражало в цій людині, вражала феноменальна пам‘ять, невичерпна енергія, вражав навіть завнішній вигляд його, завжди підтягнутого, зібраного, святкового. Ми завжди дивувалися, як він міг ходити по нашому сільському тузлівському болоту в чистому взутті, ніби і не ступав в той бруд. І нас, звичайно вчив охайності.

Чуйний і суворий, добрий і вимогливий, терплячий  – він чудово розумів нас, учнів, умів знайти ключ до серця кожного школяра…».

Марія Іванівна Гінжул, яка 10 років працювала з Андрієм Дмитровичем завучем, згадує: «Мені пощастило працювати з таким унікальним педагогом. Він мав абсолютний підхід до кожного… За весь час співпраці я ніколи не чула, щоб він на когось підвищив голос. Знаходив такі слова, що будь-хто, дорослий чи дитина розуміли його відразу. Він – унікальний організатор в питаннях що навчальної діяльності, що господарської діяльності. Не знаю, чи є зараз ще такі люди з такими здібностями…»

В газеті «Татарбунарський вісник» влітку цього року вийшла дуже гарна стаття Світлани Гриценко про Резніченка Миколу Івановича (викладач Південноукраїнського педагогічного університету, член  Національної спілки художників України, професор),  де записані спогади його про те, як він потрапив в Тузлівську школу-інтернат і зустрів там Сминтину А.Д.: «…Мить прощання, і хлопчина щосили ущепився руками у спідницю сестри, усвідомлюючи, що прощається з рідною людиною. Непрохані сльози горохами горя котилися по обличчю. І раптом Миколка почув приємний голос і побачив перед собою чоловіка. Той присів біля нього і почав розповідати про інтернат, класи, дітей.

Хлопчик його слухав, і незчувся, як висохли сльози. Цим незнайомцем виявився директор  Тузлівського навчального закладу Сминтина Андрій Дмитрович.

Згодом  Микола Іванович згадував його як надзвичайно добру та чуйну людину:  він цілодобово пропадав у школі, викладав історію, витирав носи та вмивав вихованців, розповідав їм на ніч казки, водив у походи, втішав згорьованих. За словами Резніченка, педагог Сминтина А.Д. – це наш бессарабський Сухомлинський, який  все своє серце віддав чужим дітям, замінюючи їм тата та маму….»

В Тузлівському ОЗЗСО є історико-краєзнавчий музей, де зараз зберігаються багато фото і зі школи-інтернату: учні за роботою на ділянках, на екскурсіях, в хорі (до речі, в 1975 році колективу художньої самодіяльності «Красная гвоздика» було присвоєно звання народний), зайняті у гуртках…

Коли я навчалася у середній школі, моя мама Завацька В. М. працювала певний час прибиральницею в школі-інтернаті. Тоді щовесни в інтернаті були огранізовані виставки робіт учнів «Умілі руки». Згадую, з яким захопленням я роздивлялася ті роботи!  Традиції школи-інтернату підтримав, розвив, удосконалив і примножив наступник Сминтини А.Д., вчитель образотворчого мистецтва Покровщук М.Д., який з 1983 року очолив заклад.

Сминтина А.Д. багато писав у статтях та віршах про село, школу, учнів, педагогічну працю. Його публікації є у газеті «Колхозное слово» (нині «Татарбунарський вісник»). В шкільній газеті Тузлівського НВК «Школа-і…» опубліковані його «Спогади».  Написав книгу «Тузлам – 200 лет (из истории села)», яка вийшла тиражом в 300 примірників в Одесі у видавництві «Астропринт». Для нас, тузлян, це справжній скарб, в якому Андрій Дмитрович як історик зібрав по крихтам факти, фото, провів справжню дослідницьку роботу і передав його у спадок жителям села. Щира подяка за це!

Серед державних нагород у Андрія Дмитровича є медаль А.С. Макаренка, якою він нагороджений у 1982 році. Використовуючи його педагогічну спадщину, Сминтина А.Д. широко запроваджував методи поєднання поваги з вимогливістю, організацію колективу, створення добрих традицій, формування громадської думки та інші.

*   *   *

Живуть ще в нашій школі сминтинівські традиції. І ще алея «Дружби» зеленить… І пам‘ятають  вчителя Андрія Дмитровича ті, хто з ним працював, кого він вчив…

Люблять і тепло згадують. Цінують і пам‘ятають.

Анна Мирошник, с. Тузли