Життя прожити, не поле перейти,  всякого буває. Навіть таке, що й хотів би забути, та пам’ять не дає. Розповідь нашого односельчанина  Швайки Костянтина Сидоровича про своє дитинство прийміть  просто як спогад, без політики.

«Голодні дні 1946 року боляче вдарили по нашій родині. По закінченню  війни  ми й так не розкошували, а потім  зовсім сутужно стало.  Люди, як уміли, добували собі на прожиток.

Мій батько, Сидір Іларіонович, почувши від односельчан, що на Західній Україні є можливість  заробити на харчі, вирішив  податися туди. Був гарним теслею, тож  надіявся на копійчину.

Зібравши свої  інструменти у мішок, добрався до станції Роздільна. Дізнавшись, який  потяг прямує до Станіслава (Івано-Фран­ківськ), закинув мішок на високу платформу, що була причеплена до вагону, і тільки зібрався вибратися на неї, як поїзд дав гудок і зрушив з місця.

Батько  побіг слідом, намагаючись забрати свої бесаги.  Та де там!  Так і залишився тато на пероні без речей. Та все-таки добрався Західної України. Ходив по селах, брався за  будь –яку роботу. Йому повезло: один дідок допоміг із теслярським реманентом, наняв відбудувати хатину.

Повернувшись додому, через деякий час тато вирішив знову їхати на заробітки. Благо  знав і дорогу, і людей. А у помічники взяв мене. Мені було всього вісім років, та в ті часи  діти швидко дорослішали.

Прибули ми у село, що майже загубилося у лісових нетрях.  Робота швидко знайшлася –  багато будинків спалених як під час війни так і після неї.

Згодом до нас приєдналася ще одна шаганська родина – Гудима Яків Федорович із донькою Валею. Вони були на заробітках у Станіславі, та щось там не вийшло. А земля  ж вістями повнися. Так вони  знайшли нас. Разом ніби й краще. Батьки будують, ми, діти, на підхваті. Не голодували, спали на сіні, що сушилося на горищі.

Та один день мало не перевернув все наше життя. Та що, життя…Ми ледве не загинули.

У день святих Петра та Павла, господарі дали нам вихідний. Вирішили ми  піти до лісу, грибів назбирати.

А ліс поруч, ну як намальований. Йдемо по ньому, сосни величезні, мало не переплітаються верхівками. Діл вкритий сухими голками, пружинить під ногами, повністю тамує кроки, ніби йдеш у якісь тягучій безмовності. Грибів повні кошики набрали швидко. Благо їх там росло багато. І гриби ж які – шляпки як тарілки, кремезні, лісовим соком налляті.

Ми не зщулилися як зійшли зі стежини та заглибились у хащі.  Тільки по втомі  зрозуміли, що вже далеко за полудень. По сонцю марно було здогадуватися котра година, адже його проміння губилося серед віття, яке створювало не тільки прохолоду, а й сіруватий серпанок мороку.

Та головне, грибів там ще більше, кращі один одного. Повисипали ми  свої гриби із корзинок, і давай по новому, свіжіші, зрізати. Переходячи від дерева до дерева, натрапили на ледь примітну у траві стежину, і не відразу помітили, як вдалині, просто до нас, йде якийсь чоловік. У плащ – наметі, лице прикрите капюшоном. Поки ми розглядали незнайомця, із-за дерев почали виходити інші чоловіки. Я спочатку думав, що це німці, яких я бачив у своєму селі під час війни. Форма дуже схожа була й  кашкети. Тільки кокарди та нашивки незнайомі, ніколи не бачив таких.

 Підійшли до нас.  Їх було багато,  сорок сім чоловік. Я вмів рахувати, адже трохи ходив до школи у Шаганах.

Бійці оточили нас. Один із них наказав запитав: «Хто ви? Москальські злодії? Документи!»

 Те, що він командир, я скумекав відразу – був зодягнутий у шкіряну коричневу куртку, високі черевики. А батьки наші, почувши про документи, почали пояснювати, що гриби збираємо,  папірці з собою у ліс не брали. І на заробітках  тут, у сусідньому  селі.

Та чоловіки нічого не хотіли слухати, почали шарпати тата і дядька Якова.

Я від страху вчепився у батька, то ж й мені перепало тумаків. Раптом один із бійців підійшов до Валі, подивився на неї і з усієї сили вдарив прикладом по спині. Дівчина з криком упала в траву, плачучи від болю. А нас, тим часом, не переставали штовхати у спини, боки. Їх командир мовчав, навіть не дивився на нас. Було враження, що він не помічав ні Валиних сліз, ні наших зойків. Солдати, мабуть, сприйняли це як мовчазну згоду, перестали нас тузити, почулося клацання автоматних затворів.

Чи прощався я, маленький хлопчик, із життям? Не знаю. Я просто перестав навіть дихати…

Раптом до командира підійшов один із бійців. Весь час він стояв позаду, не втручався. Аж тут голосно зашепотів на вухо своєму  головному : «То не є москалі. То бессарабці, теслі. Вони живуть у хаті старої  Шолопихи. Я був у селі, бачив їх за роботою».

Командир глянув на свого зв’язківця, на нас. А потім голосно наказав  піднятися і бігти  прямо, не озиратися.

Ми й побігли. Падали, піднімалися, плакали, молилися і чекали автоматної черги у спини. Через метрів п’ятсот  просто впали у траву, стогнучи та відсапуючи. Боялися оглянутися. Та позаду була тиша. Вже надвечір добралися до села. Звісно, нікому нічого не розповіли.

Ще рік жили там, іноді бачили на вулиці того бійця, який  так несподівано став нашим рятівником. Та по гриби до лісу більше жодного разу  не ходили».

День 12 липня 1947 року Костянтин Сидорович запам’ятав на все життя. Запам’ятав і назву невеличкого  села у Львівській області. Та я вирішила не називати його.

Це ж спогади, без політики…

Світлана Гриценко, с. Приморське