Відколи себе пам’ятаю –
свічка і присмерк ліловий,
впівголоса рідні співають
і плачуть на учті святковій:

«чогось так сумно за столом,
порожнє місце під вікном».

Співи, неначе плачі поминальні,
бо з іменами упереміж…
Тайни вечер на сімейних зібраннях
відкриються значно пізніш.

«А мати плаче, не вгава,
і по щоці біжить сльоза».

…Все повернулось. На кола своя.
Тільки вже в іншім столітті.
У підземеллі – велика сім’я,
а воїни – в чорному світі,
де кров і пожежі, й смертельний покіс,
від жител – суцільні руїни,
де муки, які лиш Христос переніс,
а ми, українці, - щоднини.

В підземнім притулку життя на межі.
Здається, останні уже рубежі.
А кіборгів мужній загін
Співає під бомбами гімн!

Щемкі голоси воєдино злились,
до нас з-під землі донеслись.

«Не плач, матусю, не журись,
твій син повернеться колись».

…Цю табірну пісню співала родина,
коли убивали дітей України.
Розправу чинили московські ординці
лишень за той факт, що ми є українці.

Та ми нездоланні. Навіки. І прісно.
Долине до Господа кіборгів пісня.
І неодмінно долине!
Адже ми – з України!

ЛАРИСА ПАВЛЮК