Коли самота із бідою

стануть вовчицями вити –

святою умиюсь водою

і поливатиму квіти.

Я пісню створю емоційну

і нотами  біль запишу,

спиню старовинний годинник

і смуток заколишу.

Самотність я вижену з хати.

Можливо, тваринку

                     якусь заведу…

…Даю собі мудрі поради

та ще одну пісню складу.

Саме так я уявляю душевний стан-настрій напередодні почесного ювілею Валентини Григорівни Щеголькової. Жінки світлого таланту, небуденної вроди та складної долі, напророченої зорями у ніч Богоявлення.

Надовго, майже на чверть століття (за винятком творчих перерв) нас поєднала–пов’язала музика. Точніше, безмірна любов до неї. Пригадую той чудесний  творчий вечір місцевих талантів у бібліотечній світлиці: як маститих, так і авторів-початківців. Читалися вірші, а в унісон звучав срібноголосий дует із такими промовистими прізвищами Соколова-Щеголькова. Таким чином поезія озвучувалась, а пісня ставала зримою. Цілковита несподіванка – виконання романсу “Казка осені” на мої слова. Композиторка – сама Валентина Щеголькова. Ось така відправна точка нашого ближчого знайомства, згодом – тісна співдружність, хоча ми не в усьому схожі. Який то був щасливий час! Виступи, шанувальники, зустрічі із хорошими талановитими людьми, співпраця з ними.

Не покривлю душею, коли зазначу: багато хто чисто по-жіночому заздрив Валентині. Її магнетичній зовнішності та умінню триматися королевою. Причому не тільки на публіці. Навіть коли гарувала на своїх городах-дачах. А коли ще й дано талант  (і не один), чіпляються ярлики: улюблениця долі, щасливиця…

Проте чомусь забувається істинність народної мудрості: “Не вродися вродливою”. Бо життєва сцена виявилася далебі не такою притягуючою і привабливою, коли понад усе хочеться сподобатися глядачеві та справити враження.

Насправді тут діє іще один талант, нажитий гірким досвідом, набитий гулями та синцями – талант бути собою. Валентина обдарована ним сповна: самодостатністю і незалежністю. Цілеспрямованістю і непохитністю. Правдорубством і педантизмом. Випрямленням спини – хай навіть після чергового удару. А тепер спробуймо уявити себе у ситуації, коли треба попри все  вижити приїжджій–розведенці з дитиною. У Валентини траплялося ще й не таке – та залишилася собою.

Були особливі сторінки – цікаві, яскраві і пам’ятні. Хіба забудеш? Коли дивовижна іскра, що тліла довго, зненацька спалахне і запалає ватрою Любові. Ще й гарною музикою серця розіллється навколо. І зазвучать по-новому таємниці душі, сила кохання, світова скорбота і тиха печаль поезій Галини Лисої, Валентина Греся, Ганни Бузи – її улюблених авторів. Бо музика тоді писалася миттєво, на одному подиху. Саме вони та незмінні критики Михайло Васильович Плотний та Кузьма Іванович Смаль стануть найкращими друзями, опорою на життєвій дорозі. Жаль, що вони так рано відійшли і стали зорями у Вічності, однак встигли щиро порадіти подальшим успіхам Валентини: визнанню і лауреатству на високому рівні (причому неодноразовому!).

Феєричний успіх: перше місце на фестивалі-конкурсі авторської пісні ім. Ніщинського, де тандем Соколова-Щеголькова справив потрясне враження. Окрилена успіхом, Валентина продовжувала творити із подвійним натхненням – у підсумку має понад 100 пісень. Готувала першу збірку “Квіти любові” та водночас знову зважилася  нагадати про себе – взяти участь у  черговому конкурсі. Однак шоком стала зверхньо-гонорова відмова посадовця подати формальну заявку. Не здалася, вперто відстоювала своє право бути почутою знавцями. Без завищеності очікувань. Як саме? А дуже просто: неприємне відпустила, по-християнськи простивши, і сама подала заявку на себе – від свого ж імені. Бо завжди вірила у Вищу справедливість. І перемагала ще не раз! Своїм успіхом завдячувала знову ж таки Галині Лисій, Валентину Гресю та автору цих рядків. Видала, окрім вищезгаданих “Квітів любові”, ще дві збірки: “Веселковий віночок” та “На струнах душі”. Хоча надіялася на власні плечі, однак небайдужі люди та вірні друзі завжди були її підтримкою та духовною опорою.

…У трудовій книжці небагато записів – про фах, працю музичним керівником у дитсадку та музичній школі тривалістю 38 років.

А в Книзі життя Валентини – нотами записана справжня симфонія. Бо стільки мелодій там переплелося! Величальна і печальна, весела і бадьора, весільна і траурна. Солодкий смак слави. Визнання “Жінкою десятиліття” 2001 року та “Жінкою року” 2006 року. Випробування зі втратами найдорожчих людей. Зуміла гідно зустріти і привітати свою життєву осінь, милуватися її золотом.  Вирощувати квіти, які буяють аж до морозів на подвір’ї рідної двоповерхівки. Підгодовувати нічийних тваринок. Посилати гостинці правнукам. Співати у храмі. Бути почесною гостею на святкових вечорах у бібліотеці. Упиватись спогадами, переглядаючи світлини в альбомах. Поминати своїх прекрасних друзів. Забувати про болячки в щоденній роботі і творчості. Наша осінь, навіть пізня, таки хороша пора. А стан душі – я його відчула і зрозуміла. Вдалося чи ні – судити не мені, а Валентині Григорівні.

Хоч життя твоє –

не бал Попелюшки

і чимало буревіїв

пережито,

не знімався

перед хамством

капелюшок,

а тримався незалежно

й гордовито.

По життю завжди

борець, правдолюбка.

Ти каралась – значить,

Богом любима.

А душа, немов

без пари голубка,

залишається

і досі ранима.

Все, задумане тобою,

збулося,

навіть слава посміхнулась

благовісно.

Про удари, що зазнати

довелося,

промовляє твоя

зболена пісня,

нерозривна

із печаллю-судьбою

та освячена

йорданською водою.

З любов’ю, Лариса Павлюк