Переді мною на столі лежать старі фотографії. А поруч сидить літня жінка Чабаненко Любов Марківна і розповідає незвичайну історію своєї родини.

«Коли мій тато, Чабан Марк Тимофійович, 1903 року народження, ходив до школи, навчання у ній  велося на румунській мові. Та це не завадило йому закінчити її з похвальним листом. Наша родина потім ще довго зберігала нагороду у рамці під склом.

Любов Марківна

Батько навіть не мріяв продовжувати навчання. Потрібно було допомагати рідним вижити. Особливого багатства не було, тільки й надія на руки та розум. А коли оженився,  турбот прибавилося. Мама, Ганна Терентіївна, з бідної родини, без посагу.  Землі мало, румунська влада душила податками. Та у тата виявився хист до комерції. Він скуповував рибу і возив на продаж за десятки кілометрів від дому. А щоб товар не псувався, ще взимку заготовляв лід. У морози ходив на озеро Шагани,  нарізав багато крижаних брил, які потім перестеляв сіном та зберігав у глибоких ямах на городі. А влітку, у спеку, грузив на підводу рибу, обкладену замерзлими брилами, і відправлявся по сусіднім селам.

Так за три роки зумів накопити на хату. На той час і дитинка народилася, донька Ніла. У 1938-ому –  брат Василь. Через три роки, у 1941-ому – і я.

У сороковому  прийшла радянська влада. Батько одним із перших вступив до колгоспу,  вчителював у сільській школі, навчаючи  грамоти односельчан.

Та таке життя тривало не довго –  повернулися румуни. Вони й до того не жалували селян, а це як із цепу зірвалися. З перших же днів розстріляли кількох шаганців, інших шмагали при найменшій нагоді. Дістало й татові. Проходячи мимо, оперізували нагайкою, шпилячи при цьому: «У, большевік».

Якось, коли вже сутеніло, до господи крадькома зайшов далекий родич. Він попередив, що у примарії готують список колишніх сільських активістів, яких нова влада готується заарештувати. Вихід один – завести до центральної примарії у Татарбунарах якогось хабаря. А що занесеш? Родина велика, заробітку ніякого. Посиділи з дружиною, порадилися… та й погрузили на підводу єдиного кабанчика. Так і відкупилися. Татове прізвище викреслили з арештантського списку. Але побої не закінчилися. Враз у раз опускалася нагайка на батькові плечі – «У, большевік».

Щоб лишній раз не попадатися на очі румунам, тато ховався в коморі, у «пашиній ямі». Колись такі ями, шириною з метр і у глибину від двох і більше, викопували у «половнику» (комора) для збереження збіжжя. Пізніше, під час  голоду, у них таїли припаси.

Ось у такій ямі схоронявся тато. Тільки вночі тихенько вилазив, щоб подихати свіжим повітрям. Спека та задуха повільно вбивали батька. Ще жандарми раз у раз навідувалися,  шукали скрізь. Йшла війна і румуни не гербували ніякими рекрутами.

Якось жандарми знову завітали до нашого двору. Хтось із односельчан доніс, що шукати потрібно у «пашиній ямі». Солдати ходили по хаті, тикаючи багнетами долівку. Ось вже зайшли до «половника». Все ближче та ближче підходили до схованки. І ще крок, і румун здвине сіялку, а під нею – батько.

Та враз мати впала на коліна, почала несамовита голосити: «Та нема є його. Пішов він, пішов…».  Солдати зупинилися, подумавши, що жінка збожеволіла. Трохи потовклися на місці  й рушили на подвір’я, не забувши прихопити маленьку діжечку вина.

Дочекавшись, коли за підводою жандармів впаде курява, мати кинулася до батька. Той ледве виліз з ями –  жовтий, знесилений. У нього паморочилась  голова. Злякавшись за здоров’я чоловіка, ненька запрягла коня, допомогла татові добратися до підводи та повезла його до Татарбунар, у шпиталь.

Румунським солдатам, які зустрічалися по дорозі, пояснювала, що родича мучить невідома хвороба. Часові, дивлячись на змертвіле від болю обличчя батька, пропускали підводу. У лікарні тата врятували, але до війська забрали. Правда, служив недовго, прострелив собі ногу.

Отак, поранений повернувся додому. Згодом у селі закріпилася радянська влада. Батькові запропонували роботу у колгоспній бухгалтерії, та пам’ятаючи всі свої поневіряння, відмовився. А згодом, рятуючи дітей від голодної смерті 1946 року, відправив восьмирічного сина Васю на Західну Україну. Там родичі мали пристроїти дитину у найми, корів пасти. Обіцяли їжу, сякий-такий заробіток.

Пізніше й ми поїхали до За­хідної, до батькового брата.  Старша сестра Ніла залишилися доглядати за садибою, а мене, п’ятирічну взяли з собою. По приїзді виявилося, що татів родич поїхав додому за родиною. Де подітися? Коли чекати повернення? Батько вирішив – він допоможе мамі добратися до Одеси, а сам повертається на Західну.

 На зворотному шляху  заїхали до Рівно, щоб забрати  додому Васю.

Хоча я була зовсім маленька, та пам’ятаю, як ми дісталися невеличкого села. Була вже осінь, дощ, багнюка, а братик босий, у благенькій одежині  жене двох корів з поля. Ненька кинулася до нього, обійняла й відразу відсахнулася. Василь пашів «вогнем»,  тіло  вкрите плямистим висипом. Батько мерщій сина на підводу, до лікарні. Діагноз страшний – кір. Лікар попередив, що хлопця не можна  переміщати, помре.

Вирішили батьки залишити дитину у лікарні, добратися Одеси, а потім тато вже поверниться за сином. А щоб не забути, записав адресу лікарні. Та в дорозі стало йому зле – серце не витримало поневірянь. Мама була у відчаї: смерть тата забрала у неї надію віднайти сина. Вона була неписьменна, адреса загубилася. Пам’ятала одне – лікарня у місті Рівно.

З такою тяжкою ношею повернулися  додому. Робота, колгосп, турбота про двох доньок, податки. Тільки вночі мама гірко плакала, побиваючись за сином. І я тихенько плакала. Було шкода братика.

Якось до села приїхав далекий родич. У нього жінка родом із Західної України, та й ще високу посаду займала. Підказали люди мамі, що піди, поговори. Може, чимось і допоможе.

Бог почув наші молитви. Зовсім скоро прийшла звістка, що Василь знаходиться у рівненському дитячому будинку, куди він потрапив після лікарні.

Мама відразу стала збиратися, прикупила гостинці. Але дороги так весною розвело, така багнюка, що жодна підвода не виїжджала із села. Потягнулися дні чекання. Аж раптом знову лист. З Рівно, з дитячого будинку. Написав його завгосп. Повідомив, що збирається у гості до своєї тещі, в Акерман (зараз Білгород-Дністровський), ну і Василя привезе.

Мама вірила й не вірила. Що робити? Їхати? Чекати?

Коли це до двору забігає сусідка: «Та якийсь незнайомець по вулиці йде. А з ним хлопчина. Чи не Василь?»

Мати застигла. Не могла навіть отямиться й коли до двору зайшов чоловік у напів­військовій формі, з підлітком. І крик: «Вася! Вася! Синок!»

Ненька кинулася до своєї дитини, обнімала, плакала, цілувала, щось говорила.

Збіглися сусіди, думали що податки збирають.

А мама винесла приготовлений чемодан, поставила його посеред двору, розкрила і все, що приготувала для брата, роздала сільській  малечі.

З приїздом брата ожила мати, ожив двір.  Василь ходив до школи, а увечері приходили сусідські дітлахи. Хлопець допомагав їм робити шкільні завдання, малював. Та малеча чекала тієї миті, коли Вася візьме до рук книгу. Вони тихенько сиділи, слухаючи незвичайні історії. Найулюбленішою була «Боевые корабли». Велика, з картинками… Вона замінювала брату весь світ. І коли дорослі запитували ким він буде, відповідав: «Капітаном».

І справді вступив до Ленін­градського вищого морехідного училища і 44 роки життя віддав улюбленій справі. Мабуть, не було такого  морського порту, де не побував капітан Чабан Василь Маркович… Часто приїжджав додому, привозив усім гостинці.

Та найрадіснішими були зустріч двох друзів – брата Василя Марковича Чабана та Громченка Афанасія Євтихійовича. Той завжди заходив до садиби, згадував, де вони, малеча, сиділи, як Василь їх вчив читати, а баба Ганна пригощала картопелькою. Інколи їх розмова затягувалася за північ і все лунало: «А пам’ятаєш? А пам’ятаєш?»

А про себе мені нема що розповісти. Заміжжя, вічна праця у колгоспі, радість від дітей, надія на кращу долю для онуків.

Життя проходить, старію… А знаєш, що часто згадую? Маму.  І тата згадую.  Життя згадую…»

Світлана Гриценко, с. Приморське