“Вже місяць з початку повномасштабного вторгнення окупаційних військ РФ. 24 лютого о 4 ранку, підступно і віроломно за наказом бункерного карліка путіна військові сили окупанта без проголошення війни завдали ракетних, авіаційних, артилерійських ударів по військовим і цивільним об’єктам України та вступили на землю нашої держави. Навіть територію Білорусі використовують як плацдарм для проведення наступальних дій і операцій. Такої підступності і нахабства не чекав ніхто.

Окупанти вважали, що їм швидко вдасться задавити спротив, оточити українських військових і знищити нашу країну, свободу і суверенітет. Сам факт існування вільної і непокірної України лютив, дратував, нервував вище керівництво РФ, тож зрештою диктатор і його посіпаки вирішили спалити всі мости і вирішити це питання раз і назавжди. Це могла би бути “маленька переможна війна” для Путіна і його оточення, першим кроком у відновленні імперських амбіцій, тріумфом старого маразматика. Однак, це вже стало тотальним провалом. Збройні сили, територіальна оборона, Національна гвардія та добровольчі формування гідно прийняли удар чисельно переважаючих сил ворога, дали йому відсіч і знищують окупантів по всій країні від житомирських лісів до південних степів Миколаївщини щодня, щохвилини, щосекунди. Український народ не став коритись брутальній силі свого східного сусіда і встав на спротив. Воєнкомати по всій країні в першу ж добу були заповнені добровольцями, територіальна оборона формувала нові батальйони за ліченні дні, а волонтери допомагали у забезпеченні всіх підрозділів, які мають якісь потреби. Ці події безсумнівно вже історія, справжня легенда нашої єдності і волі до боротьби за власну свободу. А вислів прикордонників з острова Зміїного на вимогу москалів здатися – “Русскій корабель іді нах*й” – вже став крилатим і певним чином символізує нашу відповідь окупантам. Русскій корабель, путін, русскі військові сили і їхня військова машина йде нах*й! Спалимо їх всіх.

Навряд чи хтось в керівництві ворога міг уявити, що наш народ дасть таку відсіч. Українська нація змусила себе поважати і захоплюватись нашими подвигами і стійкістю, без сумніву, весь цивілізований світ. Розмови про прийняття в ЄС, вже не є недосяжною мантрою. А військова, фінансова, гуманітарна допомога надається Україні регулярно.

Дійсним доповідаю, що на фронті настрої бойові, українські захисники налаштовані бити ворога до останнього, нищити його в полях і лісах, на морі і в повітрі. Якщо в наших тилах нас підтримують, якщо за нашими спинами діти і жінки, які потребують захисту – ми вистоїмо, чого б це не вартувало! Свобода варта того, щоб за неї проливати кров і віддавати життя. І разом з тим русня вже зараз несе шалені втрати, історії про “незгібаємий русскій характер і силу русського оружія” стали лише байкою. Вони не встояли перед героїзмом українських військових, бо так москалів за всю їх історію не бив ще ніхто.

І після цього пекельного місяця, я можу впевненно сказати одне.

Я пишаюсь своєю нацією! Слава Нації! – Смерть ворогам!

Тарас Апонюк, боєць 1 ОШР ДУК “Правий сектор”, магістр історії.”

Татарбунарський парубок Тарас Апонюк – ровесник незалежної України. У 2014-ом він – майбутній історик, студент Київського національного університету імені Т. Г. Шевченка виявив бажання власноруч писати історію своєї країни і став на її захист – вступив до лав батальйону особливого призначення МВС “Січ”. На той час йому виповнилося 19 з половиною років. Серед новобранців військового підрозділу він був наймолодшим за віком, але не за досвідом. Ще до рішення піти добровольцем в зону АТО, він брав участь у по­діях на Майдані, травневої трагедії в Одесі. Він  не ховався, коли почалися зіткнення протестувальників з “беркутівцями”, і там, на Майдані, у серці Києва отримав своє перше поранення, зрештою під час штурму барикади на Грецькій площі в Одесі – друге.

В січні 2015 року Тарас потрапив в Добровольчий батальйон ОУН, через мі­сяць отримав перше бойове поранення – осколком від 82 мм мінометного снаряду йому перебило артерію на стегні. Після повернення з лікарні він перебрався на кілька тижнів в Карпатську Січ, тому що  батальйон почали розформовувати. Зрештою пішов в армію, три роки служби в першому батальйоні 79 окремої десантно-штурмової бригади, друге бойове поранення під Авдіївкою в квітні 2018 року, ну то, правда, за словами самого Тараса, подряпина. За роки війни нашому земляку, гідному сину українського народу, такому, як і його друзі, – чесному, сміливому, хороброму доводилось втрачати побратимів, мерзнути в окопах, потерпати під градами і гаубицями противника.

За особистий внесок у зміцнення обороноздатності Української держави, муж­ність і самовідданість, виявлені під час бойових дій, високий професіоналізм та зразкове виконання службових обов’язків у 2018 р. він отримав високу державну нагороду – орден “За мужність” ІІІ ступеня.