У маленькому селі Спаське Татарбунарської громади живе і працює сільський клуб, в якому аматорки художньої самодіяльності – учасниці дружнього колективу «Надія» під керівництвом Надії Недялкової ще зовсім недавно, ставили для мешканців та гостей села великі, гучні і цікаві концертні програми, які запам’ятовувалися на довготривалий час, бо дарували людям гарний настрій та радість. Вони були присвячені перш за все державним святам, особливо багатолюдно було у клубі під час відзначення Дня народження села та різдвяно-новорічних свят. Дуже майстерно, наче справжні театрали, грали учасниці колективу «Надія» у комедійних спектаклях, таких як «Сорочинський ярмарок», «Фараони». До речі, з останнім, ризикнули і взяли участь у Міжнародному дистанційно–театральному фестивалі аматорських театрів «ОнгЪл – Фест» та отримали Подяку. Жіночки з задоволенням їздили виступати з дружньою концертною програмою у сусідні села, та гостинно, не зважаючи на маленькі сцену та глядацьку залу, приймали самодіяльних артистів з сусідніх будинків культури.

Творчі люди по-своєму болісно переживають війну. Біль від втрати і гордість за народ вони виражають у своїх напрацюваннях. Майже з перших днів війни культармійці-аматорки не покинули своїх глядачів та прихильників, продовжили спілкування зі своїми земляками за допомогою соціальних мереж – вітали зі святами, робили невеличкі онлайн-виступи. Це дуже важлива річ, яка потребує людяності душі та високої соціальної відповідальності.

Але головне, що дружній колектив «Надія» вже в перші дні війни докладав всіх зусиль для наближення перемоги. Жінки одноголосно вирішили дієво підтримати українське військо, допомогти нашим захисникам. Одягнувши хустинки та фартухи, озброївшись качалками, спаські господині організували невеличку волонтерську кухню, на якій виготовлялись пиріжки з капустою, картоплею та сиром, булочки, рогалики. До речі, продукти приносили з дому не тільки самі ініціаторки справи, а й небайдужі односельці.

Згадуються задоволені обличчя тероборонівців та військовослужбовців, які куштували з любов’ю випечені хлібо-булочні вироби, дякували та посміхалися, казали, що пиріжки додають їм сил та впевненості у нашій перемозі. А колектив Спаського клубу “Надія” та всі небайдужі мешканці села Спаське теж дякували нашим захисникам: за наш спокій, за мир, за честь, за гідність нашим кращим синам і дочкам за те, що вони бережуть рідну неньку Україну від ворога, за те, що вони мужньо та героїчно боронять нашу Вітчизну, бажали їм міцного здоров’я, щастя та добробуту.

Знамениті хлібо-булочні вироби зі Спаського, особливо пиріжки, які відомі тепер на увесь район, виготовлялися під керівництвом найшановнішої учасниці колективу Валентини Бабиніної. Взагалі в Спаському Валентина Петрівна славиться умінням готувати. Не одне застілля професійно та з фантазією прикрашено її вмілими руками. Будучи для подруг прикладом безмежної любові та доброти, наголошує: «Щастя – дарувати людям радість, бо від цього отримуєш задоволення». Петрівна завжди до всіх відноситься з відкритою душею. Поряд з нею легко й комфортно, до неї всі тягнуться, на всіх вистачає час: для друзів та сусідів; для рідні, онуків та особливо для «мізинчика» Вадимчика, який полюбляє ночувати у бабусі, бо в неї «ранком краще сонечко світить, пташки співають і взагалі повітря краще…»

А що ж воно таке – те «Щастя», яке воно для інших членкинь колективу? І чи можуть вони відчувати себе щасливими саме зараз, коли в країні майже півроку йде повномасштабна війна. Щодня ллється людська кров і цей біль і втрати відчуваються в усіх куточках України. Чи мають вони право посміхатися, співати, танцювати, радіти? Бо війна і щастя – несумісні поняття.

Першою відгукнулася наймолодша «співунька» Наталочка Янцева. Вона розповіла, як нещодавно, продаючи овочі та фрукти на місцевому ринку, біля неї зупинилася військова машина. Звідти вийшли двоє молодих військовослужбовців. Коли вони скупилися, один із них звернувся до Наталі: «А чи є якесь бажання у такої гарної пані?» На що вона відповіла: «Звичайно ж є! Щоб якомога швидше закінчилася війна, щоб ми могли жити під мирним небом і не боялися вибухів…» Він засміявся та сказав: «Так цього всі хочуть. А особисто для вас у вас є бажання? Ну, наприклад, кохання чи щастя?» Наталка відповіла: «Кохання в мене є – мій чоловік. А по справжньому буду щасливою, коли повернуться з Фінляндії донька Олександра та онучок Андрійко, які через війну мусили виїхати за кордон. Коли син повернеться з Німеччини…» А ще вона сказала: «Щастя – це здійснення бажань! Треба тільки надіятися і вірити!»

Наталя Бабиніна, яку учасники колективу називають «наш профком» вважає, що щастя, це коли у твоїх дітей все добре, бо тоді за них не болить серце. А поки що серце у неї та в чоловіка Петра завжди у тривозі, вона вдень і вночі молиться за свого єдиного сина Владислава, який знаходиться з командою у Чорному морі з гуманітарним вантажем для нашої країни, але через масштабне мінування у морі вони так і не змогли підійти до наших берегів і повернули на Грузію. Тому Наталя каже: «Одному Богу відомо, що буде далі. Бо життя і щастя – то є дві хвилі. Одна несе вгору, інша – вниз і навпаки. Але дуже хочеться штилю в душі. А це можливо лише з однієї умови, умови мирного та безпечного існування».

Олена Лебєдєва теж вважає, що щастя – це діти, а їх у них з чоловіком Миколою – шестеро: дві донечки та четверо синів. Старша донька Аліна вже подарувала батькам онука Гліба, менша Анна перейшла в четвертий клас. Старший син Олександр воював на сході у 2016–2018 роках, зараз виконує свій воєнний обов’язок, захищаючи Одещину. Другий син Олексій – студент Татарбунарського ПТАУ, двоє менших – школярі. «Коли народжуються діти, у будинку зникають порядок, спокій, гроші, відпочинок, але приходить Щастя» – каже Оленка.

Ще одна багатодітна мама Галина Севостьянова, яка разом зі своїм коханим чоловіком Олександром подарували життя чотирьом синам–соколикам. Галина любить тишу, і саме у повній її присутності бачить своє щастя. Пригадуючи ранок 9–10 травня цього року, коли на Одещині ввели затяжну комендантську годину, вона не могла насолодитися саме цією миттю: коли не чутно було звуку безперервного руху вантажівок та іншої техніки, коли всі ще відпочивають: і люди, і худоба, і чути лише легкий ранковий шелест листя на деревах та спів вранішніх пташок. Отже, дійсно, підкреслює вона: «Щастя любить тишу».

Алла Лужна стверджує: «Щастя – це краса. Людина не може жити без краси. Вона ніколи не буде по-справжньому щасливою, якщо не буде милуватися гарною квіточкою, зачаровуватися мелодією пісні, якщо її душа не озивається трепетно на красу поезії чи іншого витвору мистецтва. Саме у красі джерело любові, щастя і гармонії з собою, родиною, друзями, природою, тощо». У Алли дійсно дивовижна риса – помічати і створювати навколо себе красу. Умінню спілкуватися з рідними та оточуючими. Цьому вона навчила і своїх донечок. Менша Ольга зараз працює в Чехії, а старша Марина працює у Одеському медичному воєнному госпіталі. Робота важка, але вона щаслива, якщо її пацієнти одужують, посміхаються і дякують.

До Алли Заїкіної в колективі всі звертаються з пошаною – Василівно. Вона доводить: «Щастя – це Мир! Мир у твоєму домі, країні, на твоїй планеті. Це коли ніхто поруч не плаче, не помирає, не голодує, не хворіє, не ховається у бомбосховищі, не залишає  примусово своєї оселі та не стає біженцем». А на сторожі миру завжди були і є її діти. Всі вони військові. А військова родина – особлива родина. Кожен із подружжя, виконуючи обітницю любові й вірності один одному, присвячує своє життя служінню Батьківщині та її захисту. Саме цієї цінності дотримуються всі члени родини Заїкіних і вчать цьому й своїх онуків.

Аллі  Павловій пощастило більш за всіх, бо їй випала честь зватися молодою прабабусею. Адже онучка Ірина подарувала їм з чоловіком Анатолієм правнука Маратика. І хоча молода сім’я живе окремо Марківна, тобто прабабуся, справно крутить педалі велосипеда, аби допомогти онучці. А свою думку вона висловлює так: «Щастя – то є кохання. Без нього ніяк. Це початок, народження і продовження всього прекрасного на світі. Це турбота і піклування, підтримка і допомога, відчуття, що ти потрібен рідним та оточуючим». І, мабуть, завдяки коханню, під дахом домівки Павлових знаходять затишок чотири родинних покоління. І це єдина в селі Спаське сім’я, що є прикладом, де в батьківській оселі місця вистачає всім.

У Гітіної Тетяни (Малярчук), нажаль, сімейний бізнес забирає багато часу. Кафе «Привал» працює майже цілодобово. Танюша вважає, що головне, щоб нас не торкнулося страхіття війни, яку розв’язали проти нашої держави рашисти. Щоб повернулися живі й здорові до своїх родин й домівок хлопці, які захищають нас і нашу землю. Щоб ми на нашій території могли спокійно жити, працювати і гарантувати світле майбутнє нашім дітям».

Завідувачка Спаським сільським клубом Надія Недялкова зробила влучний висновок: «Саме тому, що щастя не сумісне з війною, ми повинні відчувати себе щасливими. Будемо нещасні – отже будемо залишатися в стані війни, горя, розпачу, відчаю. Я не закликаю втекти від реальності. Я пропоную бути щасливими в будь–якій реальності. Живі й здорові, руки й ноги цілі – слава Богу! Рідні й близькі нам люди, тобто ті, за кого ми несемо відповідальність, у порядку – дякуємо Всевишньому! Мої діти Степан та Маріанна поруч; я маю змогу бачити, як ростуть мої онуки Іван, Анна, Антоніна, Аріна та крихітка Сашунька, якому тільки три місяці – це Щастя!»

Дуже оптимістично відповіли учасниці колективу «Надія» на питання, що вони будуть робити після нашої обов’язкової Перемоги. Майже одноголосно і впевнено прозвучало: «Будемо виступати. Творчі люди легко запалюються і поки не доведуть справу до кінця, не почують переможних оплесків, доти не зупиняться».

Дійсно, щасливі люди – непереможні! Перемога буде за нами! Все буде Україна!

Марина Ульянкіна

Публікацію підготовлено в рамках проєкту “Ми з України!”,, ініційованого Національною спілкою журналістів України”