Незважаючи на те, що місто Татарбунари для героїні нашої розповіді було абсолютно незнайомим, складалося враження, що вона знає тут кожен куточок і знайома майже з усіма його мешканцями.

Цими тривожними днями в Одеській області, майже в кожному населеному пункті, стає все більше переселенців. Хтось знаходить притулок у рідних та друзів, хтось потрапляє у складі організованих груп у конкретний населений пункт, а деякі вибираються самотужки, на свій страх та ризик шукають нове «місце під сонцем». І в нашу Татарбунарську громаду прибули з різних гарячих точок нашої країни майже півтисячі людей, які набули статусу внутрішньо переміщених осіб. Найактивнішою серед них виявилася рудоволоса молода жінка Альона Бабич.

Вона регулярно визначала нагальні потреби своїх співгромадян, шукала способи їх задоволення, включаючи інших небайдужих — як окремих осіб, так і цілі організації, установи, виробництва, бізнес-структури, допомагала таким, як і сама, переселенцям адаптуватися до нових умов, за необхідності підтримувала інформаційно, вирішувала їхні щоденні проблеми. Її лекції та практикуми “Як зберегти психічний стан дитини під час війни”, “Як відновити спілкування учень-вчитель у воєнний час” збирали чималі аудиторії, як у живому спілкуванні, так і в режимі онлайн.

Альона Бабич стала сполучною ланкою між переселенцями, ініціатором створення та активною учасницею групи для внутрішньо переміщених осіб під назвою «Готуємо разом», щотижня проводить всілякі консультації та лекції з правильного харчування; надає психологічну допомогу різного роду, як особисту, так і для групової аудиторії на різних локаціях; робить фотоматеріали та сюжетні ролики про заняття для дітей, які організовує Татарбунарська центральна бібліотека спільно з Татарбунарським будинком дитячої та юнацької творчості, та музичні розважально-пізнавальні програми, які проводить дошкільний дитячий заклад (ясла-садок) «Колосок».

Музичний організатор дитячого садка Вікторія Назаренко тепло та з щирою вдячністю розповідає про Альону: «Випадкових людей у житті не буває… Альоні Бабич судилося з’явитися в непростий момент. Нас познайомила війна, але я дуже рада цьому знайомству. У моєму житті таких цілеспрямованих, відповідальних, ерудованих, чуйних людей зустрічалося не так і багато.

Коли поріг нашого закладу переступила симпатична рудоволоса дівчина, від її проникливих великих очей було важко відірвати погляд. Саме з цього глибокого, чарівного, і водночас довірливого погляду й почалося наше перше знайомство, а згодом – тісна співпраця. Вона із тих людей, кому цікаво абсолютно все і все під силу. Тут, звичайно, зіграли свою роль і освіта, і активна життєва позиція, а також ставлення до людей. Альона дуже уважна до кожного. Це її особливість. Безвідмовна, ввічлива, відкрита, терпима, привітна. До неї тягнуться за допомогою люди, а вона кожен індивідуальний випадок ніби переживає разом з людиною.

Альона стала моєю головною помічницею під час проведення розважально-пізнавальних програм для дітей-переселенців. Після війни ми з нею маємо багато планів, багато проєктів, багато роботи. І зв’язок точно не втратимо».

Альона Бабич родом із Криму, все свідоме життя прожила у Броварах Київської області, а згодом – у Вишгороді. Саме з цього мальовничого міста на березі Київського водосховища страшні військові події привели її до Татарбунар. Разом із сім’єю вони оселилися в невеликому будинку, стали на облік як внутрішньо переміщені особи і відчули себе у відносній безпеці.

Зі шкільних років Альоні було цікаво все: танці, баскетбол, походи, велосипедний спорт, айкідо (має чорний пояс), написання віршів, повістей, оповідань; всілякі конкурси, олімпіади, змагання, ролі у спектаклях…

Після закінчення Київського Національного авіаційного університету почала працювати в комп’ютерній корпорації. Робота приносила задоволення, але душі хотілося більшого. Паралельно захопилася східними, арабськими, індійськими танцями. Почалися виступи, виїзні гастролі. Захоплення переросло у свою справу. Створила у Броварах свою школу східних танців та назвала її «Цитрус». Відбою від охочих танцювати не було. З нетерпінням чекали занять як п’ятирічні малюки, так і люди пенсійного віку.

Неважко здогадатися, що у такої активної людини і захоплень, і освіт достатньо, кожне з яких Альона впроваджувала в життя та допомагала великій кількості людей знайти своє місце в житті, зайнятися улюбленою справою, відмовитися від шкідливих звичок…

Одночасно Альона Бабич продовжувала шукати себе, виявляючи неабияку наполегливість та працездатність. Найцікавіше – її захоплення дивовижним світом дієтології.

Виявилось, що поштовхом для цього було… народження доньки.

«Коли в родині росте маленька дитина, питання правильного харчування дуже актуальне, – роз’яснює Альона. – Я стала буквально поглинати нову та цікаву для мене інформацію, шукала і проходила безліч курсів з дієтології і в Україні, і за кордоном, захопилася медичними підручниками «Патологічна дієтологія», «Нормальна фізіологія», а «Біохімія» взагалі стала моєю настільною книгою.

У процесі роботи почала працювати з раціоном харчування: як їсти, що їсти, і таким чином дійшла до психології харчування. У багатьох своїх клієнтів помітила порушення харчової поведінки та побачила, що всі свої конфлікти вони вирішують за допомогою їжі, а ще зрозуміла – для того, щоб допомагати людям професійно, треба рухатися далі.

– Що ви маєте на увазі – «рухатися далі»?

– Щоб стати затребуваним дієтологом і психологом, навчалася в Міжрегіональній Академії Управління персоналом, отримала диплом. До речі, тема моєї дипломної роботи «Як стандартний дієтичний підхід впливає на розвиток порушень харчової поведінки». Все одно паралельно шукаю свій напрямок – психоаналіз, психоаналітичний підхід.

– Виявляється, що вам у воєнний час знадобилося те чого ви прагнули, чого досягли своєю працею в житті?

–  Так. Мене разом з чоловіком Олегом та семирічною донькою Олександрою війна застала у Вишгороді рано-вранці. З вікна 9-го поверху чітко було видно вибухи снарядів, ми чули виття сирени і рев літаків. Моя освіта психолога допомогла сім’ї підготуватися заздалегідь: рюкзак з цінними речами та тривожна сумка були напоготові. Ми вирішили виїжджати на безпечнішу територію – в село Глібівку, забрали з собою з Броварів маму і сестру Катерину з трирічною донькою Валерією, а також улюблену кішку Фіону. Оселилися у невеликому сільському будинку. Але наступного ж дня Глибівку окупували російські війська. Потужний вибух залишив всіх жителів села без води, світла, мобільного зв’язку. Сусіди допомагали, чим могли.

Альона та її сестра Катя (у мирний час працювала гримером на каналі ICTV)

Я знаю, що таке стояти в черзі за продуктами під дулом автомата, коли будь-який рух може коштувати тобі життя. Пам’ятаю, як за паркан прилетіла ракета і вп’ялася в землю. Нас врятувало, що вона не розірвалася. Поруч точилися бої, цілодобово гуділи літаки та було чутно вибухи. Наша сім’я ховалась у глибокій ямі, призначеній для ремонту великих машин, яка зверху була прикрита листом заліза. Ми ховалися і в той же час розуміли, що нас можуть вбити будь-якої миті.

Коли 9 березня відкрився зелений коридор, багато людей рушили до розбитого мосту через річку Ірпінь. Дорогою виднілися зруйновані будівлі, а поруч з ними лежали мертві тіла наших земляків. Біля мосту росіяни забрали у чоловіка машину. Перехід через річку був повільним та важким. Дорослі переходили по вистелених балках, дітей перевозили човном. Хтось падав у воду і повністю намокав, опиняючись на глибині. У багатьох починалася паніка. Тут мені терміново довелося сконцентруватися і застосувати всі свої знання, щоб зупинити панічний настрій у людей. Якщо в тебе нема головної мотивації – вирватися з лап жахливої ​​війни, є висока ймовірність бути затоптаними або ж просто піти під воду.

фото з інтернету

– Стільки пройти, випробувати, почути, побачити і не опустити руки, не закритися в собі, а навпаки, підтримувати й надалі всіх, хто потребує їхньої допомоги. Звідки ви черпаєте сили?

– Головне — бути небайдужим, відчути в собі Богом дане бажання безкорисливо та щиро приділити нужденним свій час, увагу, турботу, любов, проявити дружелюбність, пожертвувавши часткою власного комфорту, планів та вигоди.

– Ваше найзаповітніше бажання, Альона?

 – Хай швидше закінчиться ця страшна війна, щоб ми повернулися до своїх міст, розпочали нове мирне життя. Багато людей з різних куточків нашої країни потребують професійної психологічної допомоги. Хочу надавати її з високим знаком якості!

Автор Марина Ульянкіна

Публікацію підготовлено в рамках проекту «Ми з України!», ініційованого Національною спілкою журналістів України.