Тривожні події російсько-української війни так чи інакше торкнулися всіх, розділивши життя українців на «до» та «після». Десятки тисяч наших співвітчизників змушені були тікати, рятуючись від війни. І лише завдяки сильним та незламним духом воїнам Збройних сил України вдалося локалізувати і досі стримувати ворожі сили росії, які зробили замах на територіальну цілісність нашої рідної України.

Ми пишаємось українськими воїнами, волонтерами, медиками, і усіма тими, хто робить власний вклад в перемогу України. В нашому Білгород-Дністровському районі також багато сімей мають своїх героїв. Для Агафії Олексіївни з Татарбунар – це її дочка, для вчителів – найкраща учениця, активістка Лиманської школи, випускниця та гордість Татарбунарської середньої школи, для однолітків – однокласниця, подруга та просто наша землячка Світлана.

Світлана Галич – професорка акушерства та гінекології, завідувачка кафедри Міжнародного гуманітарного університету, авторка 138 наукових робіт, співавтор 3-х монографій та 11 патентів України. Місце своєї мирної роботи в Одесі Світлана називає «будинком лелек», там вона понад тридцять років стояла біля витоків життя, допомагала жінкам виношувати вагітності та народжувати разом з ними діточок.

На жаль, сьогодні замість дітей в її руках – осколки й кулі, бо тепер вона військовий хірург. У перший тиждень війни відома одеська «Лелека» добровільно вступила до Збройних Сил України, щоб виконувати важливу місію – рятувати життя українських захисників.

Пані Світлана могла продовжувати свою звичну роботу або взагалі поїхати за кордон, але вирішили не просто залишитися в Україні, а й робити свій важливий вклад в перемогу. На її думку, залишити рідну країну у такий час – це ніби залишити помирати на полі бою близького друга.

У перші дні повномасштабної війни жінка прийняла тверде рішення: пробиватися до військових медиків, бо вони найкраще знають як ефективно допомагати пораненим. Внутрішній критикуючий голос допитувався, як вона собі це уявляє. Та зі своєю працелюбністю, умотивованістю, готова була навіть підносити патрони, подавати інструменти чи прибирати. Головне – допомагати, не має значення яким способом.

«За твоїми плечима величезний баул з речами. Він дуже схожий на бойлер у твоїй ванній. Усе, що тобі необхідно для роботи є там, у тому баулі. А усе те, що так було важливе в мирний час, нині не має жодного сенсу. Зараз тобі не допоможе розмаїття твого красивого одягу, твоє численне вишукане взуття, твої прикраси. Ти маєш одні військові штани, пару берців і комплект військового одягу. Ти крокуєш за своїми новими товаришами і ні на хвилинку не згадуєш про те, що залишилось у мирному житті. Це тепер не має значення. На очі навертаються сльози. Щось заціпило у горлі. Але ти не маєш плакати, адже ти тепер військова» – пише на свої сторінці Світлана.

Нову спеціальність Світлані Родіонівні довелося освоювати з азів, під керівництвом фахових військових медиків. Не маємо сумнівів, що її професіоналізм, розум та чуйність допомогли швидко перекваліфікуватися. А набуті в акушерстві навички: швидко реагувати, швидко діяти, концентруватись, боротись за життя, виявились вкрай важливими та необхідними у військовій медицині.

Пані Світлана розповідає, що команда військових медиків дуже схожа на звичну для неї акушерську команду, тому перезавантаження на інший фах відбулося не напружено. Наприклад, в усіх медичних професіях важливе місце посідає боротьба з кровотечею, просто кровотечі мають інші локалізації. Цивільна акушерська практика добре підготувала до роботи у військово-польовій медицині – працювати у команді швидко, вивірено, злагоджено.

Нинішні  вчителі Світлани значно молодші від неї. Молодші роками, але не досвідом у тій професії, якій присвятили життя. Вона, як і колись, прагне бути старанною ученицею. Адже підводити тих, хто є взірцем у професії, не можна жодним чином.

«Понад тридцять років я діставала з організму жінок їхніх дітей, або допомагала їм самим звідти вийти. Це такий чудовий, природній процес. І навіть коли він ускладнювався, коли потребував величезного напруження, все одно він, той процес був і залишається чудовим!

А нині, у власному прагненні допомагати пораненим воїнам, я вилучаю з їхніх тіл шматочки металу, які несуть смерть. Щось, що легко може зупинити Життя. Альфа і Омега медицини. Біле і чорне. Ніч і день. Життя і ризик смерті. Але і та, і інша справа – воістину святі і освячені нашим прагненням допомагати. Віддаючи документи цьому пораненому, який готується до евакуації для подальшого етапного лікування, кажу йому важливе:

– Добре лікуйтеся, адже після війни обов’язково маєте долучитися до покращення демографічної ситуації в країні. Хлопець усміхається. Схоже, що йому подобається така перспектива» – ділиться закуліссям Світлана.

Пані Світлана пише неймовірні історії, але багато з них оприлюднювати не може, бо це може нашкодити воїнам чи її колегам. Та після нашої перемоги обіцяє видати збірник есе, в якому зможе детальніше розповісти про свій робочий день у воєнний час, про чудових колег, про героїчних захисників і просто поділитися роздумами.

Ось, що пише талановита військова про своїх пацієнтів – поранених бійців:

«Вони – Герої, наші нинішні Пацієнти! І це не гіпербола. А констатація очевидного щодення. Тихі і бурхливі, високі і маленькі. Дорослі і зовсім юні. Після того, як їх виводять/вивозять з місць боїв  ми маємо честь надавати їм медичну допомогу. І ми її надаємо. Суворо, чітко і зібрано, робимо все, що можемо, щоб зберегти їм життя, відновити здоров‘я. Саме важке в нашій нинішній роботі – бачити, які страждання випали на долю українського Воїна.

Після лікувальних крапельниць, таблеток, уколів, вони, наші Пацієнти, ніби зелене листя після дощу, розправляються, веселішають, спілкуються. І, звісно, діляться один з одним і з медичним персоналом, тим, що пережили…У такі хвилини мені хочеться їх обійняти, прихистити. Усіх і кожного. А чи впасти на коліна і молитися на них, цих хлопців, так само, як віруючі люди моляться на ікони.

А ще я завжди пам‘ятаю що кожен з них, наших Пацієнтів, чиясь Дитина. Що десь там в різних містах і садибах їхні матусі, віддавши до лав Армії своїх рідних синів, потерпають від хвилювання за них. Подумки низько вклоняються тим, невідомим мені, матерям. Це вони колись народжували своїх синів в муках. І зараз неймовірно хвилюються за них. Щиро зичу, щоб усі наші Пацієнти повернулися до своїх рідних. Ми, зі свого боку, все для того робимо.

Поплакавши по ночам від безсилля усе те змінити і захистити наших захисників, поринаємо у сон. А на ранок знову ідемо до них, до Пацієнтів. Вже без сліз, з холодним розумом.

Прагнемо Перемоги! В реальності навіть невеличке, відбите у ворога містечко, це збільшення кількості наших героїчних Пацієнтів. Бо Перемога задарма не дається. Це вони її виборюють. Вони. Ті, кого ми маємо честь щоденно захищати».

Велика розкіш – відчувати себе частинкою свого народу, яким пишаєшся, в який віриш, без якого не мислиш свого життя, за майбутнє якого переживаєш і відчуваєш відповідальність. Щасливий той, у кого прокинулася національна самосвідомість, хто відчув себе на рідній землі «ягодою зі свого поля», серцем дізнався своє. Її очі просто сяють, коли вона розповідає про своїх колег, про свою Батьківщину, про те, чому присвятила своє життя, чим живе і дихає.

І найголовніше – вона знає ціну життя.

Не дарма ми таких як Світлана Родіонівна Галич називаємо своїми героями. Вони стримують нашестя ворога ціною свого життя та здоров’я, заради нас, заради життя без війни, забезпечують спокій та мир на решті території країни, у наших будинках.

Прикро, що у наших захисників, які ризикують собою, віддаючи здоров’я, а часом життя за мрію бачити Україну мирною, немає захисних лат. Нехай береже вас, герої, Господь і у щоденній нелегкій службі зігріває душу подяка всіх українців, любов ваших рідних та близьких. Низький уклін вам! Слава Україні!

Інна Дечева

Марина Ульянкіна

Публікацію підготовлено в рамках проєкту «Ми з України!», ініційованого Національною спілкою журналістів України».