Усе йде, усе змінюється, усе забувається… Та ніколи не забути тих людей, які сяяли та своїм життям доводили, що є в людині щось сильніше за смерть, бо тепло їхнього серця обігріло не одну душу й проросло у добрі справи й нетлінну пам’ять…

30 грудня 2021 року на 79-му році життя зупинилося серце життєрадісної людини, мудрого керівника та надійного товариша, активного діяча освітянської ниви Татарбунарщини – Сидоренка Володимира Сергійовича. Пішла з життя людина прекрасної душі, відкритого та доброго серця. Не вистачає слів, щоб передати смуток і біль, який торкнувся не лише сім’ї,  а й усіх освітян і людей, які його знали.     

Боляче, невимовно боляче говорити та писати слова про Володимира Сергійовича – особистість справді неординарну, яскраву, невтомного й самовідданого вчителя, наставника… Володимир Сергійович був енергійною людиною, великим працелюбом, гарним чоловіком,  люблячим  батьком, дідусем, прадідусем.

Народився  Сидоренко В.С. 20 грудня 1943 року в місті Сєров  Свердловської області. Згодом родина  повертається на Полтавщину. Після закінчення Лохвицького педучилища в 1964 році направляють молодого педагога в Бессарабію.  Розпочав  свою трудову діяльність у селі Безименка спочатку вчителем восьмирічної школи, а пізніше – директором цієї ж школи. В 1971 році заочно закінчив історичний факультет Одеського державного університету імені І.І.Мечникова. В Безименці зустрічає свою долю – прекрасну, світловолосу, синьооку Марію, з якою прожив довге, щасливе життя. Подружжя виховало двох прекрасних донечок – Ірину та Оксану.

Володимир Сергійович майже все своє життя присвятив освітянській ниві. З 1973 по 1976 рр. працював на посаді директора Траповської середньої школи, з 1976 по 1984 рр. – директором Татарбунарської середньої школи. 21 рік Сидоренко В.С. був мудрим керманичем Татарбунарського районного відділу народної освіти  (1984 – 2005 рр).

Очолюваний Володимиром Сидоренком колектив був одним із кращих в області. Не раз ставав переможцем в обласному змаганні за кращу підготовку закладів освіти до нового навчального року. Неодноразово отримував подяки та грамоти за ініціативність і наполегливість, сумлінну працю та професіоналізм: Міністерства освіти України, Одеського обласного управління освіти, нагороджений нагрудним знаком «Відмінник освіти України». За значний особистий внесок у розбудову національної системи освіти, впровадження сучасних форм навчання та виховання молоді Указом Президії Верховної Ради України від 5 серпня 1991 року йому було присвоєно почесне звання «Заслужений працівник народної освіти України».

Активну життєву позицію Володимир Сергійович займав і після завершення своєї трудової діяльності, займаючись громадською та партійною роботою.

Життя триває… Добре слово, світлий спогад говорять про те, що життя прожито недаремно. В кожного з нас є людина, на яку ми хочемо бути схожими, з якої беремо приклад. Саме таким еталоном був для всіх Володимир Сергійович, а в житті неординарної особистості і події відбуваються надзвичайні.

Сьогодні на педагогічних теренах працює чимало педагогів, яким пощастило бути учнями талановитого педагога, взірця порядності, людяності, педагогічної майстерності. Він вчив наполегливо шукати істину, не зупинятися на досягнутому, тому серед його учнів багато успішних людей. Ось лише маленька краплинка спогадів, які пронесли шану до Сидоренка В.С. через усе своє життя.

Спогади онучки Анастасії: «Описывая любую человеческую трагедию, ни один язык не сможет донести истинную глубину потери. Его роль как общественного деятеля неоценима, но вся наша семья любит его не за заслуги, как общественного деятеля, а за то, кем он был и что делал для всех нас. Он был Человеком с большой буквы. Достойным, чистым, искренним, добрым, справедливым. Без фальши. Примером настоящего мужчины, супруга, отца, дедушки и прадедушки. Он воистину был нашей гордостью.

У каждого из нас своё, особенное воспоминание, раскрывающее особенности непростого и многогранного человека: майские праздники, сопровождающиеся приготовлением шашлыков на фруктовых бревнах по особому рецепту маринада; незабываемый юмор, фразы, которого в семье стали крылатыми; тост «За приход» во время приезда; цитирование старых, даже забытых стихов и песен наизусть – и это только малость. Быть может, нам иногда не хватало пряника, вместо кнута, но в этом был весь он, не делящий мир на черное и белое, где все одинаково равны.

Мы становимся ещё одной частью пазла Вселенной, составляя картину вне времени и пространства, поэтому сколько слов бы не было сказано в его адрес – всего будет мало. Говорите их живым, и, как бы он сказал: «Arbeiten, arbeiten и ещё раз arbeiten!».

Делі Наталя Андріївна, вчитель англійської мови Безім’янської школи,говорить: «Щойно пішла у вічність ще одна прекрасна людина. Яскравою кометою майнувши над світом і назавжди зникла десь там за горизонтом людського життя. Та слід її, видимий і виразний, залишиться в пам’яті на довгі роки. В пам’яті всіх, хто його знав, зокрема, і в моїй. Адже він торкнувся канви і мого життєпису, зробивши його більш змістовним, цікавішим і різнобарвнішим.

Ім’я цієї людини – Сидоренко Володимир Сергійович. Ще змолоду його яскрава зовнішність, пишна кучерява шевелюра, спортивна статура зразу ж привертали до себе увагу. І коли в нашій Тузлівській школі проводилися різні спортивні заходи, я, тоді ще учениця випускного класу, добре запам’ятала цей своєрідний образ.

По закінченню школи в 1967 році мені запропонували попрацювати вчителем в Безім’янській школі. В ті роки була велика недоукомплектованість кадрами. І яким же було моє здивування, коли серед учителів колективу, я знову побачила знайомий образ. Це був той самий спортивний тренер, що привозив дітей на змагання. Як виявилося тут, в Безім’янській школі, він викладав історію, фізкультуру та співи. Адже після педучилища він добре володів баяном і грав на гітарі. Педколектив школи був невеликий і досить молодий. Панувала атмосфера взаємоповаги та взаємодопомоги. Частенько в позаурочний час Сергійович брав у руки баян і школа наповнювалася приємними мелодіями.

Володимир Сергійович дуже любив свій предмет – історію, вмів зацікавити ним учнів. Знаю про це і зі слів мого чоловіка, який обожнював уроки історії, захоплювався нею саме завдяки вчителю, через що і сам був його любимчиком.

Сергійович був чи не центральною фігурою в селі. Без його участі не проходила жодна спортивна подія, як в школі, так і в селі.

Він завжди відповідав за підготовку шкільного загону до участі у військово-спортивній грі «Зірниця». Добре пам’ятаю, як ми возили дітей на цю гру. Здається був березень і їзда у відкритому кузові вантажівки була не з приємних. Тривала й кропітка підготовка та бажання перемогти додавали оптимізму. Діти були у відмінній формі, добре вишколені, ретельно підібрана форма. Все відповідало стандартам військово-спор­тивній грі. Не пам’ятаю, яким був результат, але задоволення отримали величезне. І в цьому була не мала заслуга Володимира Сергійовича.

Природжений педагог, він ніколи не дистанціювався від учнів. З ними у нього завжди панував тісний зв’язок і взаєморозуміння. Його спільна творча діяльність, швидке встановлення контакту з учнівським колективом були домінантою педагогічної діяльності. В нього був свій індивідуальний стиль спілкування з учнями.

Будучи ще зовсім молодою та досить енергійною людиною, він охоче й активно брав участь у громадському житті села. Часто виступав політінформатором і лектором на об’єктах колгоспу. Особливо улюбленою його справою була участь у художній самодіяльності села, яка на той час дуже популяризувалась серед населення. І вчителі відігравали в ній чи не основну роль.

Ніколи не забуду постанову за мотивами поеми Т.Г.Шевченка «Катерина», де я виконувала роль покритки Катерини, а Сергійович – роль мого батька. Вистава мала великий успіх. Бурхливі оплески переповненої зали були неабиякою нагородою для артистів. І тільки нам, акторам, були відомі тонкощі та нюанси подій на сцені, як-то підглядуванням «батьком» у текст зі словами. Проте глядач не помітив жодної халтури. Після концерту ми добре повеселились, піджартовуючи над «батьком» і, взагалі, отримали величезне задоволення від спілкування на репетиціях, від цікавого та корисного проведення часу.

Володимир Сергійович не тільки гарно грав на баяні та гітарі, а ще й гарно співав. Його приємний бархатистий голос міг прикрасити багато чий спів. І він охоче це робив.

На одному з концертів на сцені сільського клубу ми з ним виконували пісню «Старий вальсок». Голоси наші були співзвучні, виконання було досить не поганим. Чудово звучало двоголосся. Гітара з великим червоним бантом в руках вокаліста гарно доповнювала наш дует. Зала принишкла, заслухавшись співом. Вже перейшли до останнього куплету, і раптом щось пішло не так. Сергійович з’їхав на мою партію, я з переляку переплутала слова. І хоч ситуацію можна було легко виправити без всякого конфузу та тільки не в моєму випадку. Я миттєво прийняла єдино правильне рішення – абсолютно ігноруючи партнера гайнула за куліси. Той і оком не встиг моргнути, як залишився наодинці з гітарою з червоним бантом. Зніяковілому йому нічого не залишалось як розгублено вклонитись і почимчикувати вслід за мною. Так безславно закінчився дебют нашого дуету, який міг би мати успіх, і який в подальшому переріс в активну участь у сільському хорі, якому ми віддавали неабияку частину свого вільного часу та який ми любили. У маленькому колективі не можна бути від нього вільним, і ми всі переймалися проблемами один одного.

Рік 1967 для Володимира Сергійовича був особливим. Він ознаменував початок його сімейного життя. Одружився на своєму єдиному в житті коханні, на його любій Марії. Добре пам’ятаю їхнє весілля, на яке були запрошені з подругою. Очоливши молоду сім’ю, Сергійович взяв на себе не лише благоустрій і відповідальність за матеріальне забезпечення, а й за професійну освіту дружини. Допоміг їй вступити до навчального закладу та отримати професію бібліотекаря. Любов та взаємоповага панували в родині.

Разом з Володимиром Сергійовичем я пропрацювала в нашій школі всього два роки, після цього вступила до навчального закладу. Сергійович пішов далі своєю дорогою, але й надалі наші шляхи пересікались.

Із самих перших хвилин мого знайомства з цією унікальною людиною минуло понад 50 років. Це більше півстоліття, а здається пройшла всього мить. І вже віднині відлік почався у зворотньому напрямі. І дієслово «є» на завжди змінилося на дієслово «був». Тепер все про нього буде тільки в минулому часі. В минулому навіки залишився і той самий «юності старий вальсок».

Колесник Світлана Борисівна, вчитель початкових класів Безім’янської школи: «В 1968 році я отримала направлення на роботу вчителем початкових класів у Безім’янську школу. Колектив складався в основному з молоді. Там я і познайомилася з родиною Сидоренків. Володимир Сергійович викладав історію, а Марія Аксентіївна працювала бібліотекарем. Вони завжди допомагали нам, молодим педагогам, давали поради, підказували правильні рішення будь-яких  шкільних проблем. Володимира Сергійовича Бог наділив багатьма талантами: мав прекрасний голос та слух, грав на музичних інструментах, приємна декламація, любов до дітей, до предмета, яким захоплювався, до життя та людей, з якими працював, творив, спіл­кувався,  жив…   Він завжди брав участь у виставах, концертах, святкових, вітальних виступах. Сам намагався бути завжди першим і надихав нас! Пройшли десятки років з тих пір, але при зустрічі  в Татарбунарах він завжди щиро вітався, запитував про справи. Його життя — це урок без перерви.   Сьогодні ми схиляємо голови перед своїм Учителем…

Ідуть від нас учителі…

В світи незнані і німі.

За горизонт —

        мов журавлі…

Світла пам’ять Учителю, наставнику, другу…».

Мащенко Лариса, випускниця Троповської середньої школи  1979 року пригадує: «В 1973 році було відкрито нову школу в селі Трапівка. Її директором став Володимир Сергійович. Мабуть в своїй історії школа не знала стільки молодих вчителів, які прийшли працювати разом з ним після закінчення вищих навчальних закладів. Володимир Сергійович зумів організувати колектив однодумців, які запалювали своєю енергією, творчими справами. На той час у старших класах школи навчалися учні з Вишневого, Рибальського, Кочкуватого. Для цих учнів був організований інтернат, в якому вони проживали під час навчання. Мабуть, нелегко було організувати роботу в такому режимі. Проте Володимир Сергійович був справжнім майстром своєї справи та зумів направити всі зусилля педколективу на те, щоб у школі та за її межами завжди був порядок, дисципліна. Він став справжнім авторитетом для всіх жителів наших сіл, до нього прислухалися всі діти та їх батьки.

Життя в школі було насиченим, цікавим. Щоп’ятниці для старшокласників проводилися тематичні вечори. В школі було відкрито музей, який був визнаний одним із найкращих музеїв серед українських шкіл. Учні на уроках отримували міцні знання. Щороку школа займала перші місця серед шкіл району. Тому можу з впевненістю сказати, що це були одні з найкращих часів в історії нашої школи. Я думаю, що у кожного випускника Трапівської ЗОШ кінця 70-х залишилися приємні спогади про своє шкільне життя».

Ульянкіна Марина, випускниця Татарбунарської середньої школи 1978 року, поділилася  спогадами про Сидоренка В.С.,  як учениця: “Ця людина заслуговує аби про неї згадали теплим словом. З дитячих спогадів зринають яскраві моменти,  вони завжди щирі.Він ще тоді готував нас до самостійного життя, вчив застосовувати набутий досвід у практичній діяльності”.

Жулавський Віктор, випускник Татарбунарської середньої школи 1982 року, пригадує його як директора школи: «Це був дуже строгий, вимогливий, справедливий керівник, який вболівав за свою справу, віддавався їй з великою любов’ю. До нас, хлопців-розбишак, він мав власний, секретний підхід. Не раз мені приходилося бути присутнім у його кабінеті для профілактики, але з роками я зрозумів, що Володимир Сергійович знаходив нестандартні методи виховання тільки для нашого блага, тільки для нас самих. Я вдячний долі, що він був у моєму житті, допомагав мені вже дорослому в скрутний час. Низький  уклін Вам».

Витовтова Альбіна Андріївна, завідуюча районним методичним кабінетом, завжди з великою щиросердною вдячністю згадує роки спільної праці, а головне – спілкування з Володимиром Сергійовичем Сидоренком, людиною-легендою, людиною-світочем, людиною-патріотом освітянської справи.

– У чому ж секрет його унікальності? У надзвичайній пасіонарності його особистості, лідерських якостях як керівника; в унікальності його ерудиції та знань з літератури, історії, філософії, школоведення; його людських чеснотах і багатій душевній організації; в його геніальному умінні формувати команду однодумців і давати кожному шанс проявити себе, професійно зростати… І це давало свої результати: період від 1984 року по 2005 рік, коли Сидоренко В.С. очолював Татарбунарський районний відділ народної освіти, й понині називають золотим етапом розвитку освіти  в районі, «переможною епохою Сидоренка» по всіх напрямках освітньої діяльності… І недарма: він першим на теренах області отримав звання Заслуженого працівника народної освіти України.

Його поважали й побоювалися найвищі посадовці за прямоту та безкомпро­місність, коли йшлося про інтереси освіти в районі. Любили учні, батьки учнів, колеги за людяність (за зовнішньою суворістю він мав велике чуйне серце), справедливість і ту руку допомоги,  яку він у будь-яку скрутну мить простягав тим, хто цього потребував… Він теж любив: свою родину та Україну, друзів, людей, роботу, гарну пісню, влучне слово, природу, мисливство, рибалку… Тобто – саме життя й цінував кожну його мить…

21 рік, як завідуюча районним методичним кабінетом, пропрацювала я з Володимиром Сергійовичем… Я вдячна Богові за дароване щастя працювати з людиною-легендою, Людиною з великої літери! Як у Шевченка: «Ми не лукавили з тобою. Ми просто йшли. У нас нема зерна неправди за собою…”

Люди-легенди не вмирають. Вони живуть у пам’яті поколінь.

Гуцулюк Тетяна Миколаївна, методист районного відділу освіти, голова Татарбунарської профспілкової організації працівників освіти, пригадала, що в 1996 році Сидоренко Володимир Сергійович своїм авторитетом, переконливою аргументованою особистою  бесідою переконав її очолити районну профспілку.

– Не скажу, що я відразу погодилася, але вибір був зроблений і я приступила до нового пізнання форм і методів роботи керівництва великої за кількістю (більше 2000 членів) організації.

Розпочала свою роботу із захисту членів профспілки та вивчення першого юридичного документу Закон «Про забастовку». Сім місяців не виплачували заробітну платню працівникам освіти, потрібно було терміново реагувати.

Готувалася до проведення як районного,  так і обласного страйків. Володимир Сергійович мене постійно підтримував, допомагав, направляв, давав свої слушні поради, за що я йому дуже вдячна. І ось перемога – питання щодо виплати заробітної плати вирішено, страйк зіграв свою вирішальну роль.

Чернишова Любов Вікторівна, інспектор відділу освіти, поділилася спогадом: «Перша моя зустріч з Володимиром Сергійовичем відбулася в далекому 1976 році: він молодий енергійний директор Татарбунарської середньої школи, я – випускниця 10-го класу. Його тільки призначили на цю посаду, але за рік навчання під його керівництвом, заклад дуже змінився: навіть нам, учням, були помітні зміни на краще.

Завдяки Володимиру Сергійовичу, після закінчення навчання в педагогічному інституті, я повернулася працювати в район, бо саме за його сприяння отримала сюди розподілення. Хочу відзначити його рису керівника: він міг розгледіти  наполегливих та цілеспрямованих хороших спеціалістів, вчасно їх підтримати та відмітити. Не один раз допомагав вчителям, у яких склалися важкі життєві обставини, він, як ніхто інший, розумів, що така підтримка дає людині шанс не загубити себе, повірити в свої сили, знайти своє місце у педагогічному житті.

Пізніше було легко з ним працювати протягом чотирнадцяти років у відділі освіти. Володимир Сергійович був одним із авторитетних завідувачів області. Пам’ятаю семінари директорів обласних інститутів вдосконалення вчителів і завідувачів районних відділів Одеської області, які були проведені на базі шкіл Татарбунарського району. Тільки, мабуть, він один знав, скільки сил та енергії було витрачено на проведення заходів такого масштабу.  Володимир Сергійович запам’ятався мені людиною, яка могла навколо себе об’єднувати, з почуттям гумору, людиною, яка любила життя».

Жулавська Людмила Іванівна, методист відділу освіти, зазначила: «У відділ освіти я прийшла в 1995 році на посаду методиста та попрацювала з цією чудовою Людиною майже 10 років. На перший погляд Володимир Сергійович показався мені дуже строгою, серйозною людиною, яку всі боялися. Та це була тільки маска, а насправді він був дуже вихованим, толерантним, чуйним, добрим, справедливим, людяним, люблячим, вимогливим, як до себе, так і колег, професіоналом своєї справи, мав великі організаторські здібності, завжди був з посмішкою на вустах, за що не брався, то все в нього виходило прекрасно. Не раз приходив на допомогу, підставляв своє плече всім, хто його потребував.

Для мене він був другим батьком, так як мої мама й тато були за тисячу кілометрів. Пригадую, як він мене відправляв і благословляв дорогу в місто Київ, у лікарню та казав, що все буде добре. Це для мене було, як ковток повітря, як два крила, що впасти не дають. Він по батьківськи міг дати пораду, підтримати, вселити надію, надихнути…

З великою любов’ю та вдячністю я відносилася до Володимира Сергійовича. У  моєму серці він залишився, як Людина з великої літери, як вчитель учителів, як наставник, як батько. Вічна пам’ять».

Попов Михайло Пилипович, директор Глибоківської середньої школи (1983-1990 рр.) і Татарбунарського НВК (1991-2008 рр.), розповів: «На початку 1983 року я був призначений директором Глибоківської середньої школи. Незважаючи на те, що корпус директорів шкіл району в той час був одним з кращих в області, найбільш яскравою постаттю був директор Татарбунарської середньої школи Сидоренко В.С. За півтори роки (поки ми були колегами з Володимиром Сергійовичем) я багато чого навчився в нього. Потрібно було мати великий талант і управлінський досвід, щоб керувати школою, де навчалося біля двох тисяч учнів.

У 1984 році Володимир Сидоренко став завідуючем відділу освіти, (інакше кажучи, директором директорів). На цій посаді ще краще розкрилися його організаторські здібності та вміння працювати з людьми.

Більше 20-ти років він очолював освіту Татарбунарщини – це дійсно був період розквіту шкіл району. Володимир Сергійович завжди підтримував учителів, директорів шкіл, особливо молодих педагогів. Його людяність, вимогливість, від­даність освітянській справі були відповідно оцінені татарбунарцями – він неодноразово обирався делегатом з’їздів учителів, депутатом районної та обласної рад. Сидоренко В.С. дійсно був, без перебільшення, легендарною особистістю. Нам не буде вистачати його…».

Карпенко Василина Георгіївна, директор Дмитрівської школи, пригадує, що працювала тривалий період з Володимиром Сергійовичем. Це були роки становлення української школи. Треба було вистояти, не загубити те, що було здобуто попереду. Як керівник він це зміг завдяки професіоналізму, відповідальності, вимогливості, в той же час, людяності.

– Для мене, Володимир Сергійович, завжди був доброзичливою, інтелектуальною, цікавою людиною. Світла йому пам’ять.

Ворожко Микола Іванович, директор Нерушайської середньої школи, згадує Володимира Сергійовича з великою вдячністю: «Доля звела мене з Володимиром Сергійовичем у далекому 1986 році. За розподіленням я, як молодий спеціаліст, відпрацював три роки вчителем в Нерушайській середній школі та вирішив звільнитися, переїхати до батьків на Сумщину.  Приїхавши у відділ освіти до Сидоренка В.С., я отримав відмову та пропозицію стати директором Вишнівської середньої школи (від цієї пропозиції я відмовився), тоді завідуючий РВНО запропонував мені посаду директора Нерушайської школи, де я й пропрацював директором закладу 25 років.

Володимира Сергійовича я все життя цінував за талант керівника, за вміння підбирати керівні кадри, за наставника, який весь час допомагав, як молодим директорам, так і досвідченим».

Вихристюк Ольга Вікторівна, директор Кочкуватської ЗОШ І-ІІ ступенів, нинішній начальник відділу освіти Татарбунарської міської ради поділилася спогадом: «Володимира Сергійовича знаю з 2002 року. Саме тоді рішення, яке прийняв начальник відділу освіти Сидоренко В.С. щодо мого працевлаштування як молодого спеціаліста, було сприйняте як велике розчарування. Не відпустив він мене в Іллічівську школу, залишив відпрацювати цільове направлення в Кочкуватській ЗОШ І-ІІ ступенів. Доленосне рішення прийняла і не пошкодувала жодного разу.

Остання наша зустріч з Володимиром Сергійовичем відбулась 21 грудня 2021 року. Ми домовились зустрітись у відділі освіти на 11.00.  О 10.59 до нашої установи зайшов Сидоренко Володимир Сергійович  – високий, статний, в стильному одязі, як завжди привітний, із щирою і радісною посмішкою, вітаючи усіх, кого зустрів у коридорі – в приймальні був хвилина у хвилину в домовлений час. У всьому відчувалось, що то завітав не гість, а прийшов начальник. Так і було: ніхто не пам’ятає, коли пішов на пенсію Володимир Сергійович. Всі працівники відділу освіти, керівники, працівники закладів освіти та й татарбунарці, які ніякого від­ношення до освіти не мали, ніколи не сприймали його по-іншому – лише як начальника відділу освіти. Все це не даремно, він завжди залишався доброю, турботливою, небайдужою людиною. Він міг щиро порадіти за успіхи, дати корисні поради, коли в чомусь хтось засумнівався, розділити горе і підтримати кожного, з ким йому довелось йти по життю. Так було і цього разу. Під час нашої зустрічі відчувалось, що не було жодного дня, коли Володимир Сергійович не жив би освітою. Скільки гарних емоцій залишилось після спілкування, мудрих порад, щирих побажань…

Вірю, що всі добрі справи Володимира Сергійовича назавжди залишаться в наших серцях. Його ім’я завжди буде в наших молитвах. Царство Небесне! Вічна пам’ять».

Володимир Сергійович прожив  звичайне життя, але він був надзвичайним чоловіком, керівником, другом, колегою, який залишив по собі слід любові та натхнення, добра та мужності. Відіграв надзвичайну роль у житті багатьох людей, змінював світ навколо себе. Такі люди залишаються жити й після смерті та сяють тим, хто залишився, як зорі…

Матеріали підготовлені відділом освіти та Центром професійного розвитку педагогічних працівників Татарбунарської міської ради.